10 ІСТОРІЙ НЕЗЛАМНОСТІ

23.12.2022

Цей рік став для нас надзвичайно важким. Ми стикнулися із викликом всього життя. Для команди нашого фонду війна стала іспитом, який змусив нас мобілізувати все, що ми вміли та знали. Усе поєдналося в одній точці – навики, контакти, досвід, знання мов, вміння працювати без сну, світла та інтернету. Наша команда стала єдиним організмом і за цей рік ми зробили більше, ніж за декілька попередніх. Ми хочемо подякувати усім, хто підтримує нашу роботу – командам Global Giving та Dobro.ua, нашим друзям та партнерам City 24 та Easy Pay, Mono банку та Укрпошті, Міжнародному фонду Відродження та організації Care International, усім шелтерам та центрам переселенцям. І головне це вам, Українці! Ми пишаємося вами!

Ми вклали багато сил у цей матеріал, де зібрали 10 історій незламності людей і організацій, яким ми допомагали в цьому році.

БЕРЕЖНИЙ БОГДАН

Начальник з медичної частини Ізюмської центральної міської лікарні

Місто Ізюм, вул Залікарняна 5/4, Харківська обл.


Фото: Богдан Бережний

24 лютого о 5 ранку я почав готуватись до зустрічі з питань розвитку нашого закладу.

О 5:30 мені зателефонували рідні і повідомили, що у Харкові вибухи.

О 5:45 нас сповістив директор Департаменту охорони здоров’я про те, що почалась війна, але ми працюємо, надаємо медичну допомогу військовим, постраждалим і дотримуємось Женевської конвенції. В той день ми зібралися усім персоналом на нараду і очікували повторення ситуації 2014 року, коли нам масово привозили військових, що зазнали ураження в ході воєнних дій.

З 5 березня всі, хто знаходився у лікарні, перебували там цілодобово. Особисто я перебував у лікарні цілодобово з 24 лютого. Ми перенесли медичне обладнання та холодильники, в яких зберігались ліки, до підвальних приміщень, їздили в Харків і Слов’янськ для того, щоб створити запас лікарських засобів та запаси крові. Ми виписували тих пацієнтів, яких могли, а перших постраждалих почали приймати з 5 березня.

Більшу частину часу ми перебували у підвалах. 7 березня, коли підірвали мости, у лікарні на той час перебували 60 осіб. Це були пацієнти та ті, хто рятувався від обстрілів. І саме 7 березня почалася евакуація працівників силами нашої територіальної оборони. Ті, хто міг залишити місто, евакуйовувались, але були ті, хто не мав такої змоги через сімейні/особисті обставини або ще з якихось причин. 12 березня уже не залишилося тих, хто б хотів виїхати. Ми були евакуйовані силами територіальної оборони, зберегли документацію і під обстрілами покинули місто Ізюм.

Робота під час окупації мені не відома, тільки уривчаста інформація про те, що росіяни зайняли територію лікарні приблизно 14 березня, а вже 1 квітня зайняли все місце, і десь до початку літа медичні працівники майже не ходили додому, а більшу частину часу надавали медичну допомогу в підвальних приміщеннях. Потім уже почали виходити на перший поверх, з’явилася, так скажемо, «місцева влада», яка організовувала свої порядки. Люди працювали за їжу, використовували залишки медикаментів, які вдалося врятувати у підвалі.

Окупаційними силами було знищено більшу частину обладнання, вони проявляли акти вандалізму до лабораторії, смітили, ходили, так скажемо, на наше обладнання, а потім ми були змушені все це вичищати та користуватись вже зламаним обладнанням. Декілька працівників нашої лікарні загинули під час обстрілів: це акушер-гінеколог, медична сестра з сім’єю, а ще декілька наших працівників забирали у підвал та катували там протягом тижня. Слава Богу, обійшлось без критичних для їх життєдіяльності травм. Це те, що нам відомо, є досі невідомі особи, і ми не можемо встановити їх місцезнаходження.

6-7 березня вночі влучив снаряд у четвертий поверх лікарні. Там стояв вантажний ліфт, який з четвертого поверху впав у підвал, і всі, хто знаходився у підвалі, були сильно налякані. Падіння ліфта було надзвичайно гучним, ми думали, що сиплеться будівля.

В інші дні були постійні обстріли, дрижала земля… Спочатку була зруйнована частина операційних, а потім і цілком. Зараз йдуть мінімальні ремонтні роботи: відновлюється опалення, електропостачання, водопостачання та водовідведення, утеплення приміщень, плануються роботи з розчищення замінованих територій та в подальшому можливості реконструкції зруйнованих приміщень.

Наступальна операція ЗСУ була дуже швидкою. У вересні ЗСУ зайшли в місто, росіяни покидали техніку, і ми отримали багато ленд-лізу від них (дуже за це дякуємо).

Після деокупації було очікування, що ми зараз побачимо всю правду, а ми знали, що вона жахлива… 500 трупів – це тільки ті, хто закопані, тому що я прекрасно пам’ятаю, як люди приходили до лікарні і просили відвезти тіло в морг, а ми не могли, тому що морг був переповнений… Тоді ще були морози і люди залишали тіла або ж закопували біля будинків. В місті були жорстокі обстріли і їхати на цвинтар було дуже небезпечно. Тому я думаю, що ще багато людей поховані по різним отаким «могилкам».

ІЗЮМСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА МІСЬКА ЛІКАРНЯ ОТРИМАЛА ВІД НАС МЕДИЧНЕ ОБЛАДНАННЯ НА СУМУ 893 010 ГРН.

Марія Вронська

Директорка Гостомельського притулку для тварин

Гостомель, Київська область, вул. Свято-Покровська 213


Фото: Гостомельский притулок для тварин

24 лютого ми з родиною прокинулися від вибухів. Перші ракети прилетіли буквально через поле від нашого будинку. Після другого удару о 4 ранку ми зрозуміли, що почалася війна і потрібно, якомога швидше починати готувати притулок до складних часів.

Ми розділилися: хтось поїхав шукати бензин для автомобілів, хтось – знімати кеш. Ми боялися, що банки не працюватимуть, а нам будуть потрібні гроші, щоб мати змогу щось купити тваринам. Потім з цієї готівкою ми поїхали просто в перші ж супермаркети, скуповували абсолютно весь сухий корм. Ми дуже хотіли замовити м’ясо, але не змогли через те, що ніхто не працював, а навіть, якщо б замовили, то не не було б можливості його доставити, це вже ми зрозуміли потім.

Весь день 24 лютого в нас пройшов в паніці, ми розуміли, що в нас був запас їжі, але не на довгий період, адже ми не знали, що нас чекає, як відреагують наші працівники, було багато страху та нерозуміння…

Взагалі цей день мав бути звичайним днем в притулку. Напередодні 23 лютого ми будували будки, врятували хаскі і знайшли йому родину, а вже наступного ранку ми прокинулися через війну…

Десь 25-26 лютого по периметру всього притулку розташувалась танкова дивізія, було дуже багато військової техніки. Російські солдати зайшли в притулок, але не завдали ніякої шкоди і сказали, що притулок їх не цікавить, вони йдуть на Київ, а нам нічого боятися і пішли. Та вони залишилися за стінами притулку, і тим самим зробили нас мішенню. Через добу притулок опинився під обстрілами, внаслідок цього деякі тварини постраждали від куль, це було жахливо…

Перший тиждень ми годували тварин кашею. Ми використовували воду, яка утворювалась від дощу та снігу для готування їжі, тому що в Гостомелі вже не було електропостачання, а це означало відсутність води, бо в нас насос, який качає воду із свердловини. Вийти ми не могли, все було заміновано, і всюди були російські солдати, тому спочатку годували так, а згодом перейшли на сухий корм. Потім вже не було ні дощу, ні снігу, і годувати тварин сухим кормом було неможливо, тож в нас постало велике питання про придбання генератора. На той час вони уже були в дефіциті. Чудом ми знайшли один єдиний генератор десь в Київській області і вихопили його.

Головними питаннями на той період були: як поставити запаси їжі і води, де знайти генератор і бензин, адже мостів вже не було, і ніхто не хотів їхати… Я щоранку чекала на повідомлення про зелений коридор, і от нарешті 14 березня ми змогли доставити їжу і генератор самотужки, нам ніхто не допомагав, всі боялися, і тільки завдяки зусиллям нашої сім’ї, нашій відповідальності, ми змогли доставити необхідне в притулок.

Тварини пережили дуже великий стрес. І навіть сьогодні, коли вони чують вибух або ПВО, або грозу влітку, то ховаються, їм страшно, вони перелякані, це можна побачити в їх очах.

З початку окупації померло дуже багато старих собак від серцевих нападів, були тварини, які загинули через поранення від обстрілів, в нас був цілий сектор з вольєрами, і він був повністю знищений. Ми все відремонтували, все замінили, купили нові будки. Та на жаль, багато тварин загинули, ми втратили майже 100 собак, не дивлячись на те, що працівники годували тварин щодня, ні один з працівників не покинув притулок, всі, навіть маючи змогу під час зелених коридорів, залишились. Я як власниця притилку дуже-дуже вдячна всім нашим працівникам, які були, що вони не покинули притулок і піклувалися про тварин до останнього.

Всі телефони забрали російські військові, але у нас залишився один єдиний телефон, і вже десь 29-го березня мені повідомили, що російські окупанти покидають Гостомель. І дійсно, вже 30-го числа нам стало відомо, що ЗСУ увійшли в місто. Це була велика радість, коли ми в новинах побачили, що Гостомель звільнений, що Гостомель – це Україна, місто-герой!

Вже 3 квітня з величезною гуманітарною колонною я вирушила в притулок, звідки одразу ми евакуювали тварин, які були в тяжкому стані. Також ми отримували багато запитів про порятунок тварин, яких люди залишили під час евакуації. Ми рятували тварин на вулиці і повертали їх людям.

Війна зробила знову велику катастрофу з безпритульними тваринами. Багато років ми як зоозахисники боролися за те, щоб знизити їх кількість на вулицях, але сьогодні вона зросла в десятки разів. Це сталося через те, що люди не стерилізують своїх тварин, і, евакуюючись, вони просто залишали їх на вулиці, і тварини розмножились. Притулки Києва наразі рятують тварин не тільки області та міста, а ще й тварин з гарячих точок. До нас, власне, їдуть тварини з Херсону, це вже буде друга хвиля евакуації.

Після окупації наші фінансові втрати склали більше 3 млн гривень, притулок був дуже пошкоджений: в нас зовсім не було вікон, був зруйнований дах. Сама будівля вціліла, але був знищений цілий сектор з вольєрами. І в цій ситуації нам потрібно було знайти 3 млн. грн., для нас це була непідйомна сума, але завдяки іноземним грантам, ми змогли відремонтувати притулок і продовжити роботу.

Я хочу наголосити, що навіть під час окупації ми не припиняли роботу і, можна сказати, що навіть у той час, поки там, в Гостомелі, були російські війська, і вони створювали свій порядок, в Гостомельському притулку залишилася Україна, Українські порядки, українська мова, така маленька Україна в нашому притулку і все це, завдяки відповідальності та великому серцю нашої команди. Під час окупації в притулку знаходилось четверо людей, саме завдяки ним він вистояв.

На сьогодні є потреба у волонтерах, потрібна допомога в онлайн-опікунстві (фінансова підтримка конкретної тварини або допомога у поширенні інформації про адопцію). Безперечно, нам потрібні корма, багато-багато сухого корму, нам дуже потрібен бензин, якісний бензин, від якого не буде ламатися генератор, бо як і в усіх, у нас немає стабільного електропостачання, а ми повинні включати та тримати теплими кімнати, в яких живуть цуценята та кошенята, або хворі тварини.

Найголовніше – це допомогти людям знайти хвостатих друзів. Також важливо, щоб волонтери або ті, хто знайшли тварину на вулиці, не везли її одразу в притулок, а спробували знайти їй сім’ю самостійно, сфотографувати і викласти в інтернеті в групах адопції на OLX, на сайтах фондів, зоозахисних організацій, але не перекладати відповідальність на волонтерів або притулки, бо їм і так дуже важко. Потрібно, щоб люди вчились відповідальності, тоді ми будемо всі, як одна єдина команда, і все це буде задля порятунку невинних життів, які не можуть за себе постояти і самі собі допомогти. Ось тому хочеться, щоб більше людей допомагали тваринам, а ми будемо підказувати та направляти в потрібне русло.

НАШ ФОНД НАДАВ ДОПОМОГУ ГОСТОМЕЛЬСКОМУ ПРИТУЛКУ ДЛЯ ТВАРИН НА СУМУ 122 534 ГРН.

Лілія Рачковська

Директорка Благодійного фонду «Місто добра» (м. Чернівці)

м. Чернівці, вул Річна 10


Фото: Місто Добра

До війни в нашому центрі проживали мами з дітьми, які постраждали від домашнього насильства, опинились в складних життєвих обставинах, є вихованцями інтернатних закладів. Але 24 лютого ми зрозуміли, що все змінилось. Ми розуміли, що необхідно зібрати всі свої сили, бо тепер нашої допомоги потребує ще більше людей.

Перший тиждень ми майже жили на роботі. Кожного дня відправляли по пару машин з допомогою в зони активних військових дій. А також відкрили свої двері для всіх, хто цього потребував. Рішення прихистити переселенців було прийнято автоматично, і ми почали приймати всіх мам з дітками, які цього потребували, а також людей похилого віку, які постраждали через війну. За час війни в нас знайшли прихисток близько 700 – 800 осіб.

На разі у нас функціонують три корпуси і добудовується четвертий. В кожному корпусі є адміністратор, тож в нас все добре і злагоджено, а головне – всі один одному допомагають.

До нас евакуювали діток з Одеського психоневрологічного будинку дитини, з ними також приїхав персонал будинку, який в повній мірі забезпечує потреби дітей. До того ж у нас облаштовано все для їх зручності: пандус, спеціальні ванні кімнати і коридори.

Ми віримо в майбутнє України, знаємо, що наша робота потрібна і рятує безліч життів. Ми прагнемо бачити посмішки діти, бачити їх щасливими.

НАШ ФОНД НАДАВ ДОПОМОГУ БЛАГОДІЙНОМУ ФОНДУ «МІСТО ДОБРА» НА СУМУ ≈ 300 000 ГРН.

Анна Куліченко

Головна кураторка прихистку «Мама і маля»

м. Ужгород, вул. Станційна 56


Фото: «Мама і Маля»

Ранок 24 лютого для нас почався, напевно, як і для всіх українців, з шоку… У перший день кожна з нас намагалася зрозуміти, що відбувається і прийняти це. Десь ми мали надію, що от настане завтра і все буде, як було вчора. Завтра настало, але війна не пішла. Тоді ми зрозуміли, що це час для прийняття рішення.

Оскільки, ми знаходимося у найвіддаленішому регіоні України з великою кількістю кордонів з Євросоюзом, люди у паніці їхали саме сюди.

Спочатку ми з чаєм та канапками поїхали на кордон. Людей було багато, стояли при морозі з дітьми у чергах по 10-12 годин. Наша допомога була потрібна. Але на кордон приїхали допомагати дуже багато ужгородців, тому ми поїхали подивитися, де наша допомога буде необхідніша. Так ми потрапили на залізничний вокзал. А там був хаос.

Тисячі розгублених людей з евакуаційних потягів виходили на перон і не знали, що далі… Ми лишилися тут. Почали з однієї каструлі борщу, і за кілька днів виросли у величезну організацію з кілька сотень волонтерів, розгорнутою кухнею, інформаційним центром, волонтерами-водіями, списками ужгородців, які готові були приймати людей на ночівлю.

Ми працювали цілодобово, як один механізм.

Основним завданням для нас, яке потрібно було вирішувати нагально, стало розміщення мам з маленькими дітьми, часто грудними. Так створився прихисток «Мама і маля». За перший місяць ми прийняли у прихистку, нагодували, дали змогу зігрітися, помитися, виспатися близько 400 мамам (дітей було у два рази більше). Усім з них ми знайшли більш постійні місця перебування, як у Закарпатській області, так і за кордоном.

Невдовзі ми збільшили кількість місць у прихистку і облаштували ще один поверх. Наразі тут на довготривалий термін живе 9 сімей з дітьми.

У кожної сім’ї, яка була у «Мамі і маля» своя історія. І кожна історія вражає… Наприклад, одного разу волонтери з вокзалу привезли сім’ю з Маріуполя: маму, маленьку дівчинку і бабусю. Зазвичай люди, тікаючи від війни приїжджали до нас з однією сумкою, в якій знаходились найнеобхідніші речі. Ця ж сім’я привезла з собою у пакетах, вузликах, сумках речей стільки, що вони зайняли весь коридор у прихистку. Ми дуже здивувалися та бабуся пояснила, що вони привезли з собою свій дім… Снаряд влучив у їх будинок і вони на згарищі зібрали усе, що могли, навіть обгорілу пательню, і так залишили Маріуполь.

Вся ця війна змінила нашу країну, змінила людей, цінності… Ми ніколи вже не будемо такими, як були до 24 лютого. Але ми точно будемо сильнішими.

НАШ ФОНД НАДАВ ДОПОМОГУ ЦЕНТРУ МАМА І МАЛЯ НА СУМУ 239 000 ГРН.

Вікторія Фіогністова

Керівниця прихистку «Все буде добре» (м. Львів)

м. Львів, вул. Дрогобича 5.


Фото: «Все буде добре»

Цей день почався о 5.30 ранку, мене розбудила сестра і сказала найстрашніші 3 слова: «Віка, почалася війна». Я встала, ми одразу ввімкнули новини, і уже всюди йшла інформація про масовий напад. Ми сиділи і не розуміли, що робити. У мене на цей день був запланований манікюр, візит до ортодонта, робочі справи, я збиралася їхати в Київ, але вирішила перечекати пару днів, сподівалася, що це якісь залякування, і скоро все закінчиться. Тоді була у Бучанському районі Київської області. Буквально за декілька днів нас повністю окупували – Ірпінь, Бучу, Гостомель, Бородянку, Макарів. Ми як раз були всередині, шляхів ні туди, ні назад у нас вже не було.

До початку повномасштабного вторгнення я працювала на телебаченні. У квітні планувала починати роботу у виробництві серіалів. 7 березня ми виїхали з окупації, бо закінчувалася їжа, не було електроенергії, інтернету, зв’язку. Вже була достовірна інформація, що зовсім поряд біля нас кадирівці, тож у нас було десь 20 хвилин, щоб зібратися і швидко поїхати. Краще бути розстріляними по дорозі, ніж закатованими, згвалтованими і вбитими. Тому ми з сестрою та її дитиною виїхали до Західної України.

Прихисток «Все буде добре» відкрився 16 березня Благодійним фондом «Твоя опора» та партнерами, а я приєдналася вже 2 травня. Не можу сказати, що це було важке рішення. Це була необхідність. Як по іншому? Ми бачили велику кількість людей, які прибували у Львів і потребували допомоги. Хто нам допоможе, як не ми один одному? Це було вчасне та правильне рішення. За цей час через двері прихистку пройшло майже 2900 людей.

Говорять, що не можна казати фразу «все буде добре», але це наша віра, надія, і це наше майбутнє, бо по-іншому просто бути не може. Обов’язково буде наша перемога, і у нас всіх все буде добре. І ми дуже чекаємо часу, коли наш прихисток стане не потрібним. Щоб ми закрили двері його з полегшенням, щоб не було цих евакуаційних потягів, щоб люди не були вимушені покидати свої домівки.

У кожної людини своя особлива історія, але найбільше мені запам’яталась історія жінки, яка влітку виїхала з Маріуполя з 2 синами. Вони у нас місяць прожили. Це жінка з сильною волею та відвагою, я пишаюся, що з нею знайома. Перші місяці війни вони провели у підвалі, їх квартира та будинок зруйновані. Пили дощову воду з калюж, готували на вулиці, розпалюючи вогнище у проміжках між обстрілами. Одного разу, коли вони пішли за гуманітарною допомогою і поверталися назад, вона обернулася, а чоловіка немає. Він ніс важкі пакети та відстав трохи, а коли його знайшли, то він був уже мертвий. Та вона не опустила руки і виїхала з Маріуполя через російські фільтраційні табори, через купу блокпостів, її навіть намагалися розлучити з дітьми. Зараз вони у безпеці, у Німеччині. Потихеньку обживаються, звикають до нового життя, сини пішли в школу, вчать мову, але дуже хочуть повернутися додому. Нещодавно розмовляли з нею, домовилися випити разом каву в українському Маріуполі.

Ми не плануємо зупинятись, будемо працювати, продовжувати надавати допомогу. БФ «Твоя опора» існує вже 9 років і допомагає діткам з вродженими вадами серця, лікарням, дитячим будинкам, прихисткам для жінок з дітками. Підтримуємо людей на деокупованих територіях продуктами харчування та засобами гігієни.

Україна змінилася ще у 2014 році. А після повномасштабного вторгнення вона зміцніла. Наші люди, волонтери, хлопці та дівчата, які боронять нашу землю демонструють те, що нас так просто не здолати.

НАШ ФОНД НАДАВ ДОПОМОГУПРИХИСТКУ «ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ» НА СУМУ ≈ 150 000 ГРН.

Ольга Ещенко

Керівниця фінансового відділу Херсонської дирекції Укрпошти

м. Херсон, вул. Університеться 126


Фото: Суспільне Медіа та Центр Соціальних Проектів майбутнього

Вранці 24 лютого нашим керівництвом було прийнято рішення не виходити на роботу. Увесь день я провела у дзвінках, говорила з колегами, ми намагалися організувати роботу Дирекції. На наступний день у нас була велика нарада, де керівники інших областей почали доповідати про те, що деякі території міста та села вже були захоплені. Ми добре знали географію і розуміли, що будемо окуповані дуже скоро, але прийняли для себе рішення, що продовжимо працювати, доставляти пенсію людям похилого віку по всій області, адже ми єдина установа, яка виплачує пенсії, і у нас ще залишався запас готівкових коштів. Ми просто виконували свою роботу і сподівалися на краще.

До останнього ми намагалися працювати, деяких водіїв поштових авто арештовували на блок постах росіяни, але згодом відпускали. На наших складах також були продукти харчування, тож одного разу, коли ми зрозуміли, що із магазинів пропало все харчування, ми почали розвозити їжу, дякуємо Фонду «Центр соціальних проектів майбутного» за допомогу в цьому проекті.

Мене вражало, що люди навіть в окупації, платили за комунальні послуги, за квартири. Усі сподівалися на скоріше звільнення. Ми дуже чекали цього. Ми були під окупацією 9 довгих місяців, 4 із них ми повноцінно працювали, як могли. Але потім настав такий момент, коли ми вже нічого не могли робити. Будівлю пошти у нас відібрали, а також техніку і всі поштові авто. Гроші, які ще залишалися для пенсій, були вкрадені. Майже 4 місяці разом із пенсіями ми розвозили ліки і товари необхідні літнім людям по всій області. Окупанти вимкнули усі засоби зв’язку. Ми не могли більше користуватися ні мобільними телефонами, ні інтернетом. Зв’язок із зовнішнім світом практично був втрачений.

Коли ми зрозуміли, що більше не маємо можливості працювати – зібрали колектив, щоб оголосити про це. На цей збір прийшли представники окупаційної адміністрації, а також люди з автоматами і почали нас запевнити перейти працювати на росіян. Тобто співпрацювати із окупаційною адміністрацією. Але ми відмовилися. Було страшно, та ми не могли піти на угоду із совістю. Ми розійшлися. Це був дуже емоційний момент, момент єднання, єднання навколо надії, що нас звільнять, і ми зможемо повернутися до роботи у своїй рідній країні.

Наша будівля не зруйнована, але вибиті вікна. Росіяни забрали буквально все: офісну техніку, машини, побутові прилади… Але після звільнення нашого міста з центрального офісу нам швидко поставили нове обладнання, і вже через 4 дні після деокупації ми почали працювати.

Ми робимо все, що можемо. В місті постійно йдуть артелерійські та ракетні обстріли, але ми працюємо. Дуже багато пенсіонерів, які потребують нашої уваги.

Ми віримо в те, що наша крана дуже зміниться після закінчення війни, і зміняться самі люди, ми не дамо владі бути корупційною. Люди почнуть цінувати і приділяти більше уваги патріотизму, мові та своїй рідній країні.

МИ НАДАЛИ ДОПОМОГУ НА СУМУ 115 000 ГРН У ВИГЛЯДІ НЕОБХІДНИХ МЕДИКАМЕНТІВ.

Євген (ми свідомо не пишемо прізвище)

Артилерист, з квітня 2022 знаходиться в зоні бойових дій

На момент інтерв’ю знаходився під Бахмутом


Фото: ТСН

До війни я жив мирним життям. О 4-й ранку 24.02.22 все змінилося. Я почув вибухи і вийшов на вулицю. На подвір’ї стояв сусід, я спитав: «Що трапилося?». Він відповів: «Почалася війна».

Пізніше, поки ми збиралися, над головою літали винищувачі та гелікоптери, за 15 км від нашої оселі зупинилися російські танки. Я вивіз родину на Західну Україну і повернувся для того, щоб вступити до лав збройних сил.

Тепер я служу у самохідній артилерії. Якось у нас був черговий бойовий виїзд. Ми стояли у лісовій смузі та чекали на наказ і координати цілі. Перед нами була гарна панорама селища. І тут ми помічаємо, що у тому селі починається якийсь бій. Просто пекло. Вибухи один за одним, вогонь. Нам надходить наказ із координатами, і ми були вимушені виїхати з лісу і стати в іншому місці, щоб виконати стрільбу по заданих координатах (якраз у напрямі цього села). Після того, як ми виконали стрільбу, нас теж обстріляли, але ми встигли поїхати, лиш зазнавши невеликих поранень. Ми їхали на перезміну. І у нас була точка, де ми завжди ставали, щоб відпочити. Це десь 25 км від передової. Як бачимо – двоє солдатів ЗСУ дуже молодих хлопців, які йдуть до нас і питають: «Це ви стріляли у напрямку села?» Ми відповідаємо: «Так.» А вони нам: «Дякуємо хлопці. Ми там потрапили у засідку. Ми були на танку, якби не ви – ми би тут не стояли. Ви врятували нам життя…» Коли ми їхали на базу, у мене були сльози на обличчі, перший раз за багато років. Мені дуже шкода, що гинуть наші молоді хлопці: 22-25 років. Вони повинні жити.

Говорячи про майбутнє, я розумію, що нас очікує жорсткий шлях реформ, після війни ми отримаємо великі інвестиції і шанс розвиватися. Ми назавжди покінчимо із радянським минулим. Але я вважаю, що є і виклики. Мене дуже непокоїть, як саме будуть соціалізуватися чоловіки і жінки, що пройшли службу у Збройних Силах, та повернуться у мирне життя. Це буде серйозний виклик для нас усіх.

ЗА ЦЕЙ РІК МИ НАДАЛИ ДОПОМОГУЗСУ ТА ТРО НА СУМУ ≈ 2 950 000 ГРН.

Володимир Топчій

Директор Миколаївського зоопарку

м. Миколаїв, пл. Миколая Леонтовича 1


Фото: Миколаївський Зоопарк

25 лютого, на другий день війни зоопарк було закрито для відвідування людьми. І, відповідно, у зоопарку зникли кошти, які отримуються від вхідної плати. Вкрай складна ситуація склалася у місті з фінансуванням комунальних установ. І тоді я звернувся до громадськості, не лише до мешканців міста та України, а й до добрих людей у всьому світі: «Допоможіть врятувати зоопарк та тварин! Купуйте квитки онлайн на нашому сайті для відвідування зоопарку!»

З перших чисел березня почали надходити кошти. Крім того, Миколаївський зоопарк відкрив благодійні розрахункові рахунки в різних валютах, люди з усього світу купували квитки та перераховували кошти на ці рахунки.
У мене було багато телевізійних та радіоефірів, про ситуацію в Миколаївському зоопарку писали газети Франції, Голландії, Німеччини, Чехії, Польщі… Завдяки цій широкій інформаційній кампанії, у нас досі є кошти для того, щоб купувати корми, сплачувати комунальні платежі та необхідні державні податки.

Зоопарк налічує близько 4000 мешканців, ми не втратили жодного через військові дії, а з початку весни наші тварини розпочали розмноження. 8 березня народився самець далекосхідного леопарду, це один із 2-х малюків, народжених у зоопарках Європи цього року. Народилося також багато інших тварин.

З лютого наш зоопарк почав приймати домашніх тварин від людей, які змушені були виїхати з міста. Ми розмістили у себе понад 450 різних домашніх вихованців: поні, великі та малі папуги, кролики та морські свинки, акваріумні риби, ящірки та агами, єноти, тхори та удави.

Зоопарк знаходиться практично в центрі міста, і тому ракети не пролітають повз нас. За час агресії на територію зоопарку впало 8 реактивних снарядів, це гради, урагани, смерчі, кластерні ракети, заборонені міжнародними конвенціями. Зараз у нас їх ціла колекція, і дивом не постраждали ні тварини, ні співробітники.

Починаючи з осені 2021 року, я розумів, що ворожа орда, що стоїть на кордоні з Україною, може здійснити напад. Із жовтня ми почали робити запаси кормів: крупи, зерно, сухофрукти, сухі молочні суміші, морожене м’ясо, рибу… Як це нам допомогло в лютому!

Багато постачальників, які надавали харчування для тварин, опинилися на окупованій території, і тоді гостро постало питання нестачі кормів для тварин. Я вирішив звернутися до містян, волонтерів, усіх небайдужих надати допомогу зоопарку. Моє звернення мало величезний відгук. Люди приносили різні продукти: овочі, фрукти, яйця, курятину, мед, крупи, хліб, м’ясо, рибу… Хтось привозив 10 яблук, хтось – цілу машину. Найчастіше люди відмовлялися називати себе, говорили: «головне одне – зберегти зоопарк і тварин».

Такими «помічними» кормами зоопарк годував тварин практично до кінця травня, допоки нам не вдалось відновити контакт із постачальниками та провести нові тендери. Жоден день тварини зоопарку не відчували нестачу їжі. Тут необхідно сказати про допомогу, яку організували польські зоопарки Лодзю та Варшави зі збирання та відправлення сублімованих кормів тваринам зоопарків України.

Перед нами також поставало питання евакуації тварин. Питання, для рішення якого ми зовсім не були готові. До середини березня місто знаходилось у півкільці. Залишалась одна дорога – у бік Одеси. Траса була перенавантажена транспортом, а вночі мости розводили. Морози зберігалися до кінця березня. У нас не було достатньої кількості транспортних кліток, а їх було необхідно більше 400. Потрібен був також і сам транспорт. Транспортування тварин вимагає супроводу, тварин потрібно годувати та прибирати у них. Також не було вирішено питання, куди везти тварин, де їх розмістити так, щоб вони не загинули. Ця складна логістична задача здавалась нам не розв’язною. Вивезти слонів, жирафів, бегемотів, колекцію приматів, тропічних птахів, білих ведмедів, тигрів, левів, леопардів… Ми вирішили відмовитися від евакуації, так як подібна ситуація траплялась у часи Другої Світової війни, тоді ми залишились з нашими тваринами, а вони з нами.

Перший місяць війни був найскладніший. Людям було страшно. Потрібно було організувати роботу зоопарку. У місті припинив їздити транспорт, була оголошена комендантська година. Для того, щоб рано вранці приступити до роботи, багато співробітників перебралися жити в зоопарк. Головним завданням було зберегти колектив, людей, які мають досвід утримання тварин, їх годівлі і розведення. Цьому досвіду не навчають у жодному ВНЗ, його можна отримати лише, працюючи у зоопарку.

З початку війни 7 співробітників зоопарку відправились на фронт та у ТРО. Також декілька співробітників виїхали з міста, але в цілому це не вплинуло на роботу зоопарку і на догляд за тваринами.

З 12 квітня по 13 травня місто опинилося без води через руйнування міського водозабіру на Дніпрі у Херсонській області. Питну воду у бочках привозили до зоопарку з підземних сховищ. Особливо складно було там, де тварини мали басейни (бегемоти, білі ведмеді тощо). Воду нам привозили навіть із Одеси та Кропивницького. Тоді було ухвалено рішення про створення та будівництво 2-х підземних свердловин для того, щоб водою з-під землі забезпечити зоопарк. Але, як з’ясувалося, ця вода також не зовсім придатна для пиття. Вона має велику жорсткість для того, щоб нею напувати тварин. Миколаївський зоопарк за допомогою міської адміністрації встановив дві установки для очищення води за рахунок зворотного осмосу.

Але через те, що ситуація з електрикою складна по всій країні ми потребуємо потужний генератор для роботи системи очищення води, це наразі кричуще питання.

Незважаючи на війну, життя в зоопарку не зупинилося. Всю осінь ми готувались до зими. Підготовлена та здана теплотраса. Зроблена ревізія газового господарства. Після місячного простою водопровідних мереж зоопарку, коли дали воду, було виявлено понад 15 підземних поривів, які також усунули. Заготовлено сіно у кількості 150 тонн на зиму та кормові віники у кількості 46 тисяч штук. Заготовлено крупи, зерно, сублімовані корми від зоопарків Європи. Тривають ремонтні роботи у зоопарку, повністю замінено стару огорожу у вольєрах для лам, верблюдів, зебр. І найдивовижніше, що нам вдалося завершити капітальний ремонт великого басейну слонів із виготовленням сучасної гідроізоляції. Цей басейн більше 20 років не наповнювався. Усі виконані роботи проведені без залучення бюджетних коштів за рахунок коштів, отриманих від господарської діяльності.

11 червня місто дозволило нам працювати по суботах та неділях. Які були вдячні наші відвідувачі! Зоопарк залишився єдиним місцем у військовому, прифронтовому місті, де можна було відпочити і хоч не надовго забути про війну, нічні та денні обстріли ракетами. Але відвідувачів приходить мало. У місті залишилося менше половини мешканців. Однак зоопарк працює для них, це одне з наших головних призначень.

ДО КІНЦЯ РОКУ НА ДОПОМОГУ МИКОЛАЇВСЬКОМУ ЗООПАРКУ МИ ВИТРАТИМО 159 000 ГРН.

Марина Павловська

Мама, вдова


Фото: Сімейний Архів

24 лютого я прокинулась, як і вся Україна, через вибухи. Вибухи були дуже близько до нашого дому, ми їх чули дуже чітко і голосно, я одразу зрозуміла, що все почалось. Підірвалась з ліжка і пішла збирати документи і тривожну валізку. Я не вірила, що почнеться вторгнення, тому валізка в мене була не зібрана. На питання чоловіка «Що ти там робиш?», я відповіла – «Збираю валізку, по ходу почалось.», – у відповідь почула: «Марина, іди лягай спати», і коли я зайшла в кімнату, пролунав наступний вибух.

Потім я забігла в дитячу кімнату і почала збирати сонного Артема, я його вдягнула, і він спитав «Мамо, можна я буду лежати вдягнений?» Тоді ми вже чітко розуміли, що уже все, це війна.

Чоловік поїхав на заправку. А напередодні 23 лютого до нас в гості приїхав мій тато, і його прооперували і відпустили додому, сказали приїхати 25-го. Чоловік повернувся з незаправленою машиною, сказав, що треба їхати, півбаку вистачить на перший час, а, можливо, далі будуть не такі великі черги. Я запитала чоловіка, що з речей йому потрібно зібрати, а у відповідь почула – «А я нікуди не їду, я буду захищати наш дім. Забирай дитину і батька». І ми втрьох поїхали в центральну Україну.

Зараз ми знаходимось уже в себе вдома. Ми з Артемом живемо у своєму будинку. Я повернулася в середині квітня, а дитину забрала на початку травня. Коли чоловік вступив до лав ЗСУ по своєму бажанню (спочатку він був ТРО), і у нього навчання вже доходило до кінця, я чітко розуміла, що татові потрібно бачити дитину хоч раз в тиждень. Артем приїхав на початку травня, а на початку червня чоловік відправився на передову, де загинув.

Ми втратили тата… я не можу навіть сказати, що це… Взагалі-то ми досі не віримо в те, що його немає. Артем про нього завжди каже, як про живого.

Нещодавно в нашого тата був день народження, і він його вже не зустрічав, а Артем мене питає «Це ж татові 38?», – кажу: «Ні, Артем, нашому татові назавжди 37». Він стримав сльозу, зціпив зуби, потім подивися на мене і каже: «Ти не розумієш. У тата був день народження, і йому 38. Він там разом з Богом його святкував».

Артем подорослішав в одну мить… один день він дитина як дитина, а наступний день ти чуєш від нього фразу абсолютно дорослої людини. Коли ти сидиш, не можеш знайти вихід і плачеш, він підходить до тебе і каже: «Моя хороша, іди до мене», – сідає, притуляє твою голову собі на плече і жаліє, ніби він дорослий чоловік.

Розмовляючи з дитиною про те, що він хоче на Миколая, Артем перераховував якісь свої дитячі бажання, а потім каже: «Я хочу, щоб не було війни. Мамо, а що замовити тобі?». Я сиділа просто мовчала, не плакала, в мене був звичайний стан людини, яка задумалась, а Артем, не дочекавшись відповіді каже: «Мам, вибач, будь ласка, але тата ми вже втратили, і я не думаю, що Миколай нам зможе його повернути».

МИ НАДАЛИ ДОПОМОГУ ПАВЛОВСЬКОМУ АРТЕМУ НА СУМУ 95 000 ГРН

Тетяна Пилипчук

Керівниця PR департаменту у dobro.ua

м. Київ, вул Мечнікова 2


Фото: Dobro.ua

24 лютого для мене особисто було неочікуваною подією, як і для більшості українців, я була одна із тих людей, хто до кінця не вірив, що в 21 столітті взагалі можлива така війна, руйнування, ракети та вбивства. 23 лютого я приїхала разом із чоловіком з відпустки. Ми встигли повернутись в Україну. Чому встигла? Бо я дуже переживала, що якщо все-таки розпочнеться повномасштабна війна, а я буду за кордоном, не на рідній землі. Зранку наш літак приземлився в Борисполі. Моєму щастю не було меж.

В той день у нас також була стратегічна сесія в команді. Зустріч в офісі, обговорення планів на майбутнє. Другий день сесії мав відбутись 24 лютого. Але о 5 годині ранку прийшло повідомлення від нашої директорки Ірини Гуцал про те, що другий день сесії скоріш за все відміняється до того періоду, поки ми зрозуміємо, що відбувається. Далі нам потрібно було прийняти рішення, що робити. Так як мій чоловік турист і часто буває в походах, він заздалегідь зібрав тривожну валізу зі всіма необхідними засобами виживання. Ми забрали ці речі, нашу кішку та поїхали до його батьків в Київську область.

Серед команди, звісно, була така ж сама паніка, як у всіх українців. Але наша директорка – це надзвичайна людина, яка вміє контролювати себе і емоції, вона допомогла нам всім у ці перші важкі дні. І того ж дня 24 лютого о 15:00, коли вся країна чекала звернення Зеленського кожні 5 хвилин в очікування інформації про те, що відбувається і що робити далі, на dobro.ua з’явився новий проект – «Україна понад усе». Це проект, який мав допомагати закривати термінові запити на допомогу людям, які постраждали. Ми не знали, що це будуть за люди, ми не знали, які Оператори Допомоги будуть працювати, але ми знали, що якщо у людей, які знаходяться або за кордоном, або в Україні в більш безпечних місцях, є змога і бажання допомагати – вони мають знати, що це можна зробити на dobro.ua.

Я пам’ятаю момент, коли ми всією родиною чоловіка дивились телевізор, а я отримую в цей момент повідомлення від Ірини: «Дівчата, відредагуйте, будь ласка, текст проєкту, подивіться, чи все ок», – я взяла ноутбук і подумала, що це той час, коли ми не маємо працювати, але наступною була думка «А що тоді робити? Треба працювати, треба допомагати.»Моє 24 лютого було переповнене емоціями, я його пам’ятаю кожну хвилину. І голловне, що вся команда зробила висновок, що платформа має робити те, що вміємо найкраще – це збирати гроші і давати можливість нашим операторам допомоги витрачати їх на термінові запити.

Стосовно адаптації роботи до нових реалій. Тут нам дуже сильно допоміг коронавірус. Як би дивно це не звучало, але пристосуватись до онлайн роботи нам вдалось ще в 2020 році. І ми дякуємо за це карантин. Всі наші процеси зараз адаптовані так, що майже кожна людина може бути замінена на будь-якому етапі процесу, може бути підхвачена її робота кимось іншим. Люди, які були в більш-менш безпечних місцях, більше працювали, ніж ті, які були в Києві чи в дорозі. Ми підхоплювали роботу один одного. Перші два-три тижні ми повністю робили роботу за операторів допомоги. Ми самі писали тексти проектів, робили переклади, заводили проекти на сайт, тобто ми брали на себе все те, від чого давно відійшли.

Перші два тижні ми працювали з 7 ранку до 11 вечора в кращому випадку, тому що запити постійно надходили. Я особисто стала таким собі гуманітарним штабом, було безліч запитів від знайомих та незнайомих людей із-за кордону, були питання, як можна передати допомогу, як евакуювати людей та ін. За рахунок того, що я вже 9 років в соціальній сфері, то знала тих людей, до яких можна звернутись. Була в постійному пошуку корисної інформації, в мене була купа скріншотів та збережених посилань, тож коли з’являвся запит – я просто надсилала інформацію. Це стосувалась допомоги з ліками, допомоги лікарням, а також просто фізичним особам. Я допомагала також налагоджувати передачу гуманітарної допомоги, допомагала волонтерському штабу з закупівлі та передачі тактичної медицини.

Десь через місяць, все стало більш-менш стало зрозумілим і стабільним: частина команди була в Хмельницькій області, частина виїхала за кордон, частина залишилась в Києві і, до речі, наша директорка нікуди не виїжджала і залишалась в Києві з перших днів, вона була як раз тією людиною, яка з вікна бачила, як горять багатоповерхівки після прильотів, і як їздили танки у дворах людей на Оболоні… я не знаю, як в той момент вона була завжди на зв’язку, завжди працювала, це для нас стало сильним прикладом. В телеграмі нею був створений чат, де кожного ранку відбувалась перекличка, і кожен писав, що в нього, як в нього, чи були прильоти, всі відписувались, чи живі-здорові, що чули і куди бігти, була така взаємодопомога і підтримка, і це все завдяки нашій Ірі.

На dobro.ua з початку повномасштабного вторгнення вже реалізовано більше 300 проектів, і це, звісно, завдяки нашим фондам, тому що є проекти, які ми взяли на себе, але все ж таки більшість – це проекти, які реалізовують наші партнери. Стосовно проектів, які дуже сильно припали до душі мені особисто – це ті, які стосуються закупівлі медичного обладнання. Я дуже щаслива, що війна зрушила поняття системної допомоги. Раніше перевага була завжди у бік адресної допомоги, конкретним дітям або підліткам, і це були такі більш емпатичні проекти для наших благодійників, зараз навпаки, це системні проекти допомоги, це гуманітарна допомога, це закупівля медичного обладнання, ремонт будинків. Це те, про що ми завжди мріяли та намагались заохочувати благодійників.

Другий проект, який я завжди тримаю в серці – це робота харківського фонду Український благодійний альянс, команда якого з перших днів нікуди не виїжджала і під постійними бомбардуваннями і обстрілами займались гуманітарною допомогою – розвозкою їжі для покинутих стареньких та людей з інвалідністю. Вони самі готували їжу, закуповували продукти, а потім розвозили. Взагалі війна дуже сильно зблизила нас з партнерськими фондами, ми стали вже такою великою родиною, в якій спочатку питають один одного «Як ви?», потім вирішуються робочі питання, якщо можна їх такими назвати. І ще один проект – «Протези для незламних». Це допомога постраждалим військовим та цивільним, які втратили кінцівки. До цього я їздила в лікарню, познайомилась з командою, я побачила потерпілих, побачила бажання наших лікарів рятувати українців в Україні, я побачила натхнення вчитись, не стидатись сказати, що ми не вміємо це робити, але ми хочемо… для мене це відкриття. Я знала завжди, що наші лікарі, як і всі українці, – це найкращі люди в світі, але це настільки мене надихнуло, і думаю, що не тільки мене, а і всіх українців, тому що станом на зараз за три місяці ми зібрали 27 млн. грн. на закупівлю біонічних протезів.

Найбільші виклики, які зараз стоять перед благодійним сектором в Україні – це українці, тобто, це донори, які знаходяться в Україні. Зараз час (не знаю, чи можна так взагалі казати), коли нам треба швидко перевзуватись і орієнтуватись в більшості на закордонних донорів. Чому? Тому що в Україні важко. Хоча ми бачимо, як українці допомагають, донатять і на ЗСУ. Це просто надзвичайна риса наших людей. Але мені здається, що це може згодом ускладнитись, тому що економічний стан в країні диктує свої правила, і зазвичай, як буває, що саме благодійний сектор страждає від будь-яких економічних негараздів в країні. Тому зараз потрібно вчитись заповнювати англомовні грантові заявки, шукати можливості спілкування з іноземцями, звертатись до закордонних донорів, компаній, організацій, вибудовувати нові ком’юніті. При тому не втрачати увагу українських благодійників.

Я думаю, що благодійний сектор вже ніколи не буде такий, як в минулому, тому що зараз допомагати – це звичка майже кожного українця. Війна допомогла благодійному сектору збудувати стосунки з людьми і пояснила, чому тільки разом ми можемо більше, чому тільки разом ми можемо змінювати, ми можемо досягати великої мети. Я сподіваюсь, що після перемоги люди так само залишилось на тому рівні емпатичності до того, що відбувається навколо, що вони будуть такими ж небайдужими, щоб так само прислухались, щоб шукали своїх лідерів думок, щоб святкували свої дні народження змістовно, продукували ці цінності своїм дітям, більше говорили про добрі справи всередині країни, а також надавали приклад і за кордоном. Тому благодійність після війни, на мій погляд, ще довго буде на слуху, тому що нам потрібно буде відбудовувати.

Я вірю в план Маршалла, в те, що іноземні країни будуть допомагати, але я не вірю в те, що вони зможуть закрити всі питання. Тому благодійний сектор має взяти на себе велику місію допомагати міжнародним грантовим організаціям, які захочуть ефективно допомогти, адже ми довели, що можемо це робити – відбудовувати лікарні, музеї, закуповувати, передавати, створювати та реалізовувати ефективні соціально значущі проєкти. Тому, коли ми переможемо – це буде таке новий етап зростання для благодійності в цьому.

ЗА ОСТАННІ 12 МІСЯЦІВ БЛАГОДІЙНИКИ ПЛАТФОРМИ DOBRO.UA ПІДТРИМАЛИ БІЛЬШЕ 500 ПРОЄКТІВ ВІД 81 БЛАГОДІЙНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ НА СУМУ БЛИЗЬКО 120 МЛН ГРН.

Матеріал підготовлений командою Благодійного фонду «Центр соціальних проектів майбутнього».

Над матеріалом працювали:  Владислава Андрущенко та Валерія Грановська.

Автор та редактор статті: Валерія Грановська.

Благодійний внесок
Зробити внесок
Допомогти
Останні новини
07.02.2023
ЗАРЯДНІ СТАНЦІЇ ДЛЯ ПРИХИСТКУ “Я ДОПОМОЖУ” (49.358 ГРН.)
На цьому тижні Фонд закупив та передав дві зарядні станції вартістю 49 358 грн. для...
06.02.2023
КОРМ ДЛЯ ТВАРИН У МИКОЛАЇВСЬКОМУ ЗООПАРКУ (200.000 ГРН.)
Фонд закупив та передав корми для тварин у Миколаївському зоопарку на загальну суму 200.000 грн.,...
03.02.2023
21.000 ГРН. НА ПІДТРИМКУ ПРИХИСТКУ “МАМА І МАЛЯ” (М. УЖГОРОД)
Фонд перерахував 21 000 грн. на підтримку діяльності прихистку "Мама і маля" (м. Ужгород), в...
02.02.2023
МЕБЛІ ДЛЯ ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ (48.322 ГРН.)
Фондом були закуплені та передані 8 шаф загальною вартістю 48.322 грн. для внутрішньо переміщених осіб,...
01.02.2023
ТЕПЛОВІЗОРИ ДЛЯ ЗСУ (56.800 ГРН.)
Фондом були закуплені та передани два тепловізори загальною вартісю 56.800 грн. для ЗСУ. Уже минув...
31.01.2023
КАНЦЕЛЯРІЯ ДЛЯ ДІТЕЙ-ВПО
Фонд закупив та передав зошити загальною вартістю 11.689 грн. для навчання дітей, що є внутрішньо...
30.01.2023
МЕДИКАМЕНТИ ДЛЯ ЛІКАРНІ У ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛ. (24.383 ГРН.)
Фонд закупив та передав медикаменти для лікарні у Донецькій області, що надає всебічну допомогу населенню,...
27.01.2023
ГЕНЕРАТОРИ ДЛЯ ЗСУ (70.399 ГРН.)
Фонд закупив та передав 2 генератори на загальну суму 70.399 грн.для наших захисників, що обороняють...
26.01.2023
ДОПОМОГА ВПО У ПРИХИСТКУ “РОВЕСНИК” (66.087 ГРН)
Фонд передав гуманітарну допомогу для внутрішніх переселенців, що проживають на базі оздоровчого центру "Ровесник" у...
Останні новини
07.02.2023
ЗАРЯДНІ СТАНЦІЇ ДЛЯ ПРИХИСТКУ “Я ДОПОМОЖУ” (49.358 ГРН.)
На цьому тижні Фонд закупив та передав дві зарядні станції вартістю 49 358 грн. для...
06.02.2023
КОРМ ДЛЯ ТВАРИН У МИКОЛАЇВСЬКОМУ ЗООПАРКУ (200.000 ГРН.)
Фонд закупив та передав корми для тварин у Миколаївському зоопарку на загальну суму 200.000 грн.,...
03.02.2023
21.000 ГРН. НА ПІДТРИМКУ ПРИХИСТКУ “МАМА І МАЛЯ” (М. УЖГОРОД)
Фонд перерахував 21 000 грн. на підтримку діяльності прихистку "Мама і маля" (м. Ужгород), в...
02.02.2023
МЕБЛІ ДЛЯ ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ (48.322 ГРН.)
Фондом були закуплені та передані 8 шаф загальною вартістю 48.322 грн. для внутрішньо переміщених осіб,...
Всі новини