Воєнне дитинство — це коли все складніше й важче. Те, що було очевидним та близьким, стає раптом недосяжним: рідна домівка, навчання у школі, розваги в парку й навіть спокійний сон уночі.
І найболючіше війна б’є по тим, хто найбільше потребує захисту, — по дітям, позбавленим батьківської опіки.
Як живуть дитячі будинки сімейного типу під час війни, з якими труднощами стикаються й що надихає названих батьків рухатися далі? Про це пропонуємо дізнатися в них самих.
Мама Валентина Ткаля
Дитячому будинку сімейного типу, який створили Валентина та її чоловік, скоро виповниться 14 років. За цей час тут знайшли родину 30 дітей, з яких 20 уже живуть самостійним життям. Хтось із них навчається, хтось — став на захист рідної країни. Дехто вже подарував прийомним батькам онуків.
Зараз у сім’ї виховуються 12 дітей, і для неї, як і для інших, настали нелегкі часи.
Коли все почалося
На початку повномасштабного вторгнення родина проживала в місті Марганець Дніпропетровської області. Це був страшний час — згадує Валентина. В перший же день війни неподалік від дому стався вибух, діти дуже злякалися.
У своїй оселі сім’я продовжувала жити до серпня 2022 року. Кожен мав тривожну валізку, батьки як могли заспокоювали дітей.
12 серпня, взявши лише те, що змогли нести в руках, діти й дорослі виїхали евакуаційним потягом до Львова, потім — до Яремчі. Там виникли труднощі з пошуком прихистку, ніхто не хотів здавати в оренду житло родині з такою кількістю дітей. Та все ж житло знайшлося.
На новому місці
Адаптація дітей в незнайомому місті була непростою. Після перенесених потрясінь емоційний стан був складним, в декого почалися проблеми зі здоров’ям. Навіть малеча в садочку спочатку почувалася незатишно, місцеві діти не приймали “приїжджих” через недосконалу українську мову. Та вихователі всіма силами старалися підтримати й допомогти, і зараз менші дітлахи адаптувалися, а ось дехто зі старших продовжує навчатися онлайн у рідній марганецькій школі. Цього року двоє дівчаток закінчили школу й стали студентками у львівських вишах.
Звиклі до праці, діти й батьки й тут не сиділи склавши руки: мама почала працювати в Карітас, діти щодня їй допомагали — складали речі на гуманітарному складі, допомагали стареньким людям. Самій сім’ї допомагала місцева рада: вона надала продукти для родини.
Найбільша цінність
Будинок у Марганці, в якому сім’я мешкала до початку війни, колись був приміщенням банку. Тому під час обстрілів найбезпечнішим місцем у ньому стало сховище, що колись використовувалося для зберігання грошей.
Валентина згадує: коли дітей питали, де ви ховаєтесь під час обстрілів, вони відповідали — в кімнаті для грошей. Люди дивувалися — “Хіба в вас так багато грошей?” Насправді все вірно: найбільша цінність цієї родини — діти, й батьки роблять усе, щоб зберегти їхнє життя.
Одна сім’я
Любов, яку батьки вкладають у своїх дітей, ті примножують і передають іншим. Один із дорослих синів Валентини з дружиною теж відкрили ДБСТ, як і батьки самої дружини. Всі три ДБСТ тісно спілкуються, і до війни всі діти проводили багато часу разом. Спільні свята, виїзди на природу й культурні заходи ставали справжніми подіями, що об’єднували між собою й робили щасливими величезну кількість дітей.
ДБСТ сьогодні
Родина звикла вести активний спосіб життя, й зараз діти багато часу проводять на природі, відвідують гуртки та спортивні секції. Має сім’я й прекрасні традиції, які можуть надихнути інших батьків.
День народження кожної дитини — це теж особливе свято. Іменинник обирає святкове меню, й діти на чолі з татом готують стіл. Подарунки на День народження тут отримують у прямому сенсі на кожному кроці: іменинник спускається до родини сходами, і на кожній сходинці хтось із сім’ї йому підносить презент. Одна сходинка — один подарунок.
Зараз ДБСТ проживає в найманому житлі й чекає переселення до нового дому в Івано-Франківську, який надала держава. Але щоб переїзд став можливим, родина має самостійно обладнати приміщення, обставити його меблями. Наразі там немає ані місць для спання дітей, ані парт для навчання.
“…Рідне місто уже 2,5 роки страждає від обстрілів, а життя продовжується, діти ростуть, і їх треба забезпечити усім необхідним.”
Тато Олексій Брагінець
Всі діти, що виховуються в родині Олексія та Єлизавети, — з дитячих будинків. Перші троє хлопчиків були всиновлені в 2014 році, за рік по тому служба у справах дітей звернулася до подружжя з пропозицією взяти на виховання ще хлопчика, а зараз у ДБСТ вже 14 дітей.
Довелося покинути свій будинок
На початку російського вторгнення родина проживала у власному великому будинку в Київській області. В перші ж дні дах оселі був пошкоджений, і сім’я виїхала до міста Чернівці, а звідти до Польщі. Діти хотіли якнайшвидше повернутися додому, адже там все було звичним та комфортним.
“У Польщі ми жили в гуртожитку, а вдома мали велике подвір’я й вдосталь місця для прогулянок. У кожної дитини був велосипед — 14 велосипедів. Влітку можна купатися в річці, вулиця непроїзна й безпечна.”
Та служби опіки дозволили повернення дітей лиш за умов, що в домі буде надійне укриття. Тож Олексій обладнав бетонне укриття й обшив його зсередини деревом, установив піч-буржуйку. Тепер діти можуть перебувати там під час обстрілів у більш комфортних умовах. Діти були раді повернутися додому. Вони ходять тут до школи, до якої звикли, і почуваються вдома. Це дуже важливо. Попри це, навіть у рідному домі діти сьогодні не можуть бути у повній безпеці.
“Шахеди літають часто. Це може бути о 5-й ранку або вночі. Нічні тривоги, обстріли й атаки шахедів — це наша сьогоднішня реальність.”
Батьки стараються заспокоїти дітей, переключити увагу, підтримувати позитивну атмосферу попри все.
Ми навчаємо їх бути дітьми
Діти, які потрапляють до ДБСТ, мають серйозні емоційні травми. Багато хто з них пройшов настільки важкий шлях, що передчасно перетворився на дорослого. Хтось ніколи не відчував материнської турботи й сам дбав про маленьких братиків та сестричок. Хтось пережив насилля. Олексій та Єлизавета заново навчають кожну дитину гратися, радіти, спілкуватися. Дають відчути себе дітьми. Адже головна асоціація в дитини, пов’язана з родиною, — це відчуття безпеки, і подружжя це розуміє. Тому діти виявляють таку незвичайну прив’язаність до своїх прийомних батьків.
До війни вони часто подорожували. Їздили до моря і в Карпати. Зараз діти мріють про те, як після війни знову зможуть подорожувати рідною країною й не боятися шахедів. А ще вони мріють про прості дитячі радощі.
“Моє кредо: дбаючи про щастя інших, ви знаходите своє власне”.
В цьому ДБСТ бували випадки, коли дитина, для якої знаходилися всиновителі, навідріз відмовлялася покидати сім’ю. Олексій та Єлизавета всиновили цих дітей, зрозумівши, що вони вже давно стали рідними.
Тато Руслан Волощук
Руслан — унікальна людина. Адже не кожен чоловік наважиться відкрити ДБСТ і стати єдиним опікуном для кількох дітей. І ось, уже шестеро хлопців, ставши дорослими, залишили родину й живуть самостійним життям. Ще 6 залишаються в родині Руслана. Майже всі дітки з дуже важкими долями: покинуті та травмовані насиллям. Але вони знайшли нову сімʼю, знайшли любов і турботу.
Життя обнулилося
Війна зруйнувала безліч життів, не обійшла вона й дім Руслана. Родина була змушена покинути рідне місто Берислав у Херсонській області та шукати безпечніше місце для дітей.
“Діти мріють про перемогу, вдома у нас залишилось дуже багато фотографій, майже всі стіни завішані, все залишилось там. Життя обнулилось, тяжко жити у чужій домівці, але є діти, котрих маємо навчити, підтримати і допомогти пройти ці складні часи.”
Коли почалась війна, хлопцю Данилу не було куди дітися, бо гуртожиток у Херсоні закрили. Руслан разом із сім’єю прихистив його. Наймолодший – Микитка – після пережитого стресу отримав проблеми з нирками. Під час окупації вони разом із родиною стійко витримали всі труднощі. Руслан розповідає, як довелось прихистити ще п’ятьох дітей, які не змогли виїхати до своїх родин, бо окупанти перекрили дорогу через ГЕС. Дітей забрали з гуртожитка, і часу на роздуми не було. Тепер родина перебуває в Одеській області. Їхнє рідне місто все ще знищують, але вони не втрачають віри.
“Ми дуже цінуємо одне одного, поважаємо й відчуваємо взаємну підтримку. Ми маємо допомогти дітям зберегти їхню психіку і зробити так, щоб вони пережили цей складний період.”
Троє старших хлопців, яких виховав Руслан, зараз служать у лавах ЗСУ. Молодші навчаються й щиро сподіваються, що війна закінчиться, і вони зможуть повернутися додому.
Хоча багато хто з дітей вже виріс і живе окремо, на свято Миколая й на День захисту дітей 1 червня вся родина збирається за сімейним столом. Це — традиція.
Дитячі мрії мають збуватися
Кожна дитина в родині має свою заповітну мрію. Старші діти мріють отримати освіту й стати самостійними.
Наймолодший хлопчик має аутоімунне захворювання, він мріє одужати. Родина як може підтримує його й сподівається, що він переросте цю хворобу — це можливо. “Ми мріємо відвезти його до моря, коли він переможе свою хворобу,” — каже Руслан.
Ще двоє братиків, що виховуються в родині, мають інвалідність і, на жаль, це невиліковні хвороби. Вони залишаться поруч із названим татом назавжди.
Устами дитини
Діти не вміють бути красномовними, але іноді їхні слова та вчинки — гучніші за будь-які промови.
Руслан згадує, як 12 річний хлопчик якось сказав “Мене сюди влаштував Бог.” Це була найцінніша похвала для батька.
Ще двоє братиків — Саша й Міша — день свого входження до сім’ї називають днем визволення. Ця подія стала подарунком для хлопців, адже вона сталася наступного дня після їхнього дня народження.
Тато Олексій Васильченко
Коли в 2006 році мама Олексія створила ДБСТ, він ріс із прийомними братами й сестрами. Ставши дорослим і зустрівши свою другу половину, Олексій розповів про свою мрію, й дружина підтримала чоловіка.
Так у середині 2021 року було прийняте рішення, а вже в березні 2022 року були оформлені папери, й новостворений ДБСТ був задіяний у проєкті “Дитинство без війни”. Родина виїхала до Туреччини.
Вдома
Додому діти й батьки повернулися 2 вересня 2024 року. Сьогодні в родині виховується 5 прийомних дітей і 1 рідна. Діти з батьками живуть у будинку, в якому на початку війни не встигли оселитися.
Війна сильно вплинула на емоційний стан як дітей, так і дорослих.
“Українці змушені залишити рідні домівки, постійно змінюючи місце проживання, наш психологічний і моральний стан ледве дихав… Але ми впоралися і повернулися додому. Як кажуть, дома і стіни лікують.”
В покинутому колись домі сім’ю зустріли два кота, які приблудилися, доки будинок стояв без господарів. Тепер коти знайшли тут притулок, як і песик — загальний улюбленець дітей.
Діти, як і личить дітям, полюбляють активні ігри, катання на велосипедах, спортивні розваги. Старша дівчинка має вади розвитку, тож її важко чимось зайняти та зацікавити. Але й для неї знаходяться посильні заняття, такі як проста допомога по дому.
Родинне тепло
Потрапивши до сім’ї, діти не одразу відкривають своє серце. Старший Данил довгий час прагнув швидше вирости й жити сам. Але згодом терпіння батьків і родинне тепло принесло свої плоди: хлопець сказав, що хотів би завжди залишатися зі своєю сім’єю. Сталося це одразу після повернення з-за кордону до України.
Сімейний затишок особливо відчувається в домі напередодні різдвяних свят. Родина Васильченків щороку власноруч готує новорічні прикраси, бо мама — справжня майстриня. Тож Різдво й Новий рік тут — особливі сімейні свята.
В прифронтовій зоні
Так, будинок, у якому проживає родина, знаходиться поблизу зони бойових дій, тому нічні тривоги стали постійною реальністю цих дітей. Проблемою стало й дозвілля — зараз неможливі візити в гості, походи до міста, яке постійно під обстрілами.
Після повернення в Україну не вистачало коштів на покупку парт та письмових столів для навчання дітей, і цю потребу допоміг закрити Фонд “Центр соціальних проектів майбутнього”.
Та через вимкнення електроенергії навчання дуже ускладнюється. Діти не просто залишаються без зв’язку, що унеможливлює онлайн-навчання. Без електроенергії вимикається водопостачання й опалення в усьому домі, діти мерзнуть. Тож нагальною потребою сьогодні стало придбання генератору чи джерела безперебійного живлення. В облаштування будинку вже вкладені великі кошти, і купити генератор самостійно родина не може.
Мама Олена Бацкова
Олена росла без батьків, і на собі відчула весь біль сирітства. У підлітковому віці дівчинку прийняла до себе родина, яка стала для неї рідною. В неї з’явилися батьки, брати та сестри. Вже тоді дівчинка будувала плани на майбутнє, мріючи так само, як і мама, створити дитячий будинок сімейного типу, коли виросте.
У 2020 році сталася біда — прийомна мама Олени тяжко захворіла й незабаром її не стало. На той час жінка виховувала 7 діток, які тепер вдруге осиротіли. Треба було негайно щось робити. З одного боку, малюки росли в Олени на очах, і вона була з ними знайома. З іншого — це був зовсім новий незвичний погляд на дітей, яких вона звикла вважати просто молодшими братиками й сестричками.
Спочатку Олені надали статус тимчасового опікуна, тож кілька місяців жодної фінансової допомоги вона не отримувала. Як далі складеться доля дітей? Чи зможе вона впоратися з таким навантаженням? Чи витримає його сімейний бюджет? Ці думки лякали. Та щира довіра дітей стала несподіваною підтримкою, і Олена впоралася.
Так Олена з чоловіком стали батьками для сімох прийомних діток, які тепер виховуються в родині разом з їх рідною дитиною.
Без домівки
До війни родина проживала в місті Олешки Херсонської області. Вже в березні 2022 року дітям та опікунам довелося пройти через жахи окупації, потім — покинути домівку й виїжджати в більш безпечне місце. Зараз родина живе в Переяславі Миколаївської області, розпочавши життя з чистого аркуша. Звичне життя залишилося в минулому: школа, друзі, сусіди, будинок та все, що було в ньому.
Вступив до лав ЗСУ батько, з дітьми залишилася мама Олена. Сім’я поки що не має власного дому й живе в будинку престарілих.
“Ми дуже потребуємо окремого житла. Діти хотіли б запрошувати гостей, приводити друзів після уроків, але зараз ми не можемо собі це дозволити.”
Родина очікує на надання комунального житла для ДБСТ. Фонд “Центр соціальних проектів майбутнього” подарував сім’ї ліжка для нової оселі. Діти вже мріють про окремі кімнати й простору вітальню. Їхня мама вірить в те, що майбутнє принесе добрі зміни.
Хто такі діти з ДБСТ?
В цій родині виховуються непрості діти. Серед них є двоє хлопчиків із діагнозом F70 (розумова відсталість легкого ступеня) та один із F71 (розумова відсталість помірного ступеня). Навіть у мирні часи виховання дітей з особливими потребами є нелегкою справою. Війна багаторазово примножила всі труднощі.
Одна з сьогоднішніх важливих потреб ДБСТ — придбання ноутбуку для старшого хлопчика, на якому він міг би навчатися й опановувати комп’ютерні програми. Він мріє про професію в IT сфері. Хлопець також захоплюється спортом — займається волейболом. Та найбільша потреба, яку зараз відчуває родина, — це житло й його внутрішнє облаштування.
Тато Максим Кривко
Прикладом, що надихає, стала для Максима праця його батьків. Ось уже більше, ніж 10 років, вони дарують сімейне тепло дітям, що залишилися без батьківської опіки. Створивши свою сім’ю, Максим поділився своєю мрією з дружиною, й та його підтримала. Спочатку подружжя створило прийомну сім’ю і в 2023 році прийняло сімейну групу з 4 дітей. Цього року родина оформила відкриття ДБСТ, взявши на виховання ще 3 діток. Потім до них приєднався хлопчик, який перебуває в ДБСТ тимчасово: його мама померла, а тато служить в ЗСУ. Тож сьогодні в родині 8 дітей.
ДБСТ й війна
Це надзвичайно важко — ДБСТ під час війни, зазначає Максим. Хоча зараз родина проживає у Львівській області, обстріли й тривоги, часті перебувння в укритті віднімають сили. Іноді недалеко буває чутно вибух, і це страшно.
“Під час війни це дуже важко, і не знаєш, що буде в майбутньому далі. Але є діти, які хочуть, щоб у них були тато та мама. А ми хочемо, щоб їм було безпечно, і дати їм те, чого вони так хочуть — сім’ю та любов.”
Діти, й без того травмовані за своє недовге життя, через війну відчувають постійний стрес. Дорослі, звичайно, намагаються їх заспокоїти. Сім’я щодня молиться разом за те, щоб настав мир.
Загалом, кожна дитина, що потрапляє до ДБСТ, вже є складною. Це діти, що пережили насилля, зраду. Кожен з них має серйозні психологічні травми. Когось била мама, когось змушували лазити по смітниками, а декого намагались і вбити.
Працюючи з таким дітьми, поволі вчишся бути психологом і співпрацювати з професійними психологами.
“Дякуємо за обійми!”
Не лише батьки вкладають душу в дітей, але й діти багато дають батькам. Одного разу малеча вирішила порадувати тата з мамою сюрпризом – яскравим плакатом. На плакаті були намальовані батьки, а навкруги — відбитки дитячих долоньок, зроблені фарбою. Кожна дитина написала про те, що для неї є цінним.
“Дякуємо за обійми, поцілунки, любов, турботу та тепло! Наші батьки — найкращі!” — було написано на аркуші, який і досі прикрашає оселю родини.
Нагальна потреба
Велика сім’я передбачає закупи й запасання продуктів у великих об’ємах — лише так вдається розподіляти кошти економно.
Наразі родина Максима гостро потребує великої морозильної камери, де можна було б зберігати харчові запаси без загрози псування через блекаути.
ДБСТ: Родини, які формують майбутнє України
Зараз, у складні часи війни, підтримка дитячих будинків сімейного типу має особливу важливість. Ці родини стали надійною опорою для дітей, які потребують любові та турботи, незважаючи на всі виклики. Вони створюють умови, максимально наближені до життя у звичайних сім’ях, допомагаючи дітям розвиватися і готуватися до самостійного життя в соціумі.
За даними Мінсоцполітики, станом на травень 2024 року в Україні функціонували 1300 ДБСТ, у яких виховуються понад 9000 дітей. Ці сім’ї є прикладом людяності, турботи та сили.
Вже майже два роки наша організація надає допомогу таким родинам. За цей час підтримку отримали 77 сімей, багато з яких стали внутрішньо переміщеними через війну, втратили свої домівки на окупованих територіях або виховують дітей з особливими потребами. Деякі з цих родин створилися вже під час повномасштабної війни, демонструючи справжню сміливість та відданість.
Підтримка ДБСТ — це не лише допомога тут і зараз, а й вклад у майбутнє України. Разом ми можемо допомогти цим родинам створювати теплі, безпечні умови для дітей, які ростуть у них. Адже саме зараз ці сім’ї потребують нашої підтримки найбільше.
