Історії українців, чиє життя було зруйноване війною, — їх багато… Кожна з них важка й приголомшлива. Але є люди, що змінюють ці історії.
Такі люди працюють зокрема в Центрі реабілітації Вінницької обласної психоневрологічної лікарні імені академіка Ющенка. Про роботу неймовірної команди лікарів розповідає керівниця Центру, лікарка фізичної та реабілітаційної медицини Олена Долинна.
Початок
Відкриття нашого відділення, як і багатьох інших у різних містах України, було вимушеним. Повномасштабне вторгнення спричинило величезний потік людей, які потребували допомоги, і ця потреба постійно зростала. Тож незабаром постало питання про створення реабілітаційного центру для роботи з найскладнішими випадками, й у 2023 році було відкрите це відділення.
Ми приймаємо пацієнтів, із якими не наважилися працювати в інших медичних закладах. Здебільшого це люди, переведені з відділень реанімації, нейрохірургії та неврології, що потребують одночасно реабілітаційних заходів і лікування. Найпоширеніші діагнози, з якими до нас звертаються, — травми спинного мозку, черепно-мозкові травми, інсульти.
Більшість таких пацієнтів є нестабільними, але саме цей напрям ми обрали на початку роботи — працювати з найскладнішими випадками. Тож сюди приїздять люди з усієї України з нейротравмами і неврологічними проблемами, на фоні яких виникають порушення функціонування, й ми надаємо їм допомогу в комплексі.
Хто наші пацієнти?
Центр приймає всіх, незалежно від статусу й віку. Серед пацієнтів є ветерани й цивільні люди, внутрішньо переміщені особи й люди з інвалідністю, діти, дорослі й люди похилого віку. Найчастіше ми стикаємося з травмами, отриманими під час обстрілів.
Більшість випадків дуже складні, і для вирішення проблеми недостатньо одного відділення медзакладу. Це можуть бути множинні переломи кінцівок, запущені хвороби з ускладненнями, черепно-мозкові травми та травми хребта. Додайте сюди тромбоемболію, пневмонію, повторний інсульт, пролежні, набряк легенів, не діагностовані переломи, сепсис. Часто стикаємося з неправильним лікуванням ран або з ранами, які взагалі ніхто не лікував.
Порушення майже завжди супроводжуються посттравматичними стресовими розладами. Це пацієнти, від яких відмовляються інші заклади, бо їх стан надто складний. З ними працює одразу ціла команда фахівців, включаючи й немедичні спеціальності. Робота потребує широкого обсягу знань і комунікабельності. Допомога надається як у стаціонарі, який є одним із найбільших в Україні, так і амбулаторно. Це безкоштовна реабілітаційна допомога, її фінансування забезпечує Національна служба здоров’я.
Де починається й закінчується робота реабілітолога
Найскладніші моменти в нашій роботі — це перші дні. Наші пацієнти потребують комплексної консультації багатьох фахівців, і їх дії потрібно скоординувати.
Складні пацієнти з політравмами насамперед спрямовуються до хірургії. Буває так, що перед тим, як потрапити до нашого Центру, людина проходить через кілька хірургічних відділень. Але протягом цього шляху ми спілкуємося з нею, бо з самого початку роботи комунікація край важлива. Ми створюємо план, за яким визначається, які напрямки є пріоритетними, а які фахівці долучаться на наступних етапах. Морально теж буває нелегко, бо складність пацієнтів полягає не лише в діагнозі, а і в емоційному стані. Те, що вони пережили, вже накладає серйозний відбиток на успіх подальшого лікування.
Так сталося з нашим цивільним пацієнтом, якого накрило вибуховою хвилею, коли він ремонтував дах свого будинку. В одну мить чоловік втратив житло й отримав травму спинного мозку. Такі люди потребують особливої підтримки.
Бувають випадки, коли замість раніше поставлених діагнозів ми виявляємо онкологічні захворювання або бачимо перспективу подальшого життя в кріслі колісному. Ми маємо підтримати людину, коли прогноз невтішний, маємо стимулювати її боротися за своє майбутнє. Це нелегко — повідомити про всю тяжкість ситуації й не зламати її морально.
Після реабілітації пацієнти теж потребують допомоги. Ми контролюємо стан кожного, і, якщо бачимо, що людина готова повернутися до звичайного життя, відпускаємо її. Проте ми завжди знаємо, куди поїде наш пацієнт, і надаємо йому максимальну підтримку. Нерідко буває так, що людині нема куди повертатися, бо вона втратила домівку, сім’ю, а сама тепер має обмежені фізичні можливості. В таких випадках Центр проводить роботу з адаптації житла. Багато пацієнтів повертаються сюди для подальших циклів реабілітації.
Ціною власного життя
Комплексної реабілітаційної й медичної допомоги потребувала й жителька Херсонщини, яка потрапила до нас після підриву Каховської дамби. Вони з чоловіком удвох пливли на човні під час евакуації. Почулися постріли, й чоловік закрив собою дружину, врятувавши її ціною власного життя. Жінка теж отримала вогнепальні поранення. Її в тяжкому стані поклали до нейрохірургії, а потім перевели до нас на реабілітацію.
Страшно уявити, що це були не уламкові ураження, а кульові. По цивільних людях, які намагалися врятуватися, прицільно стріляли…
Я хочу вам віддячити!
Зараз врятована жінка проживає тут, у Вінниці — стала мешканкою нашої громади. Вона приїздила удруге й зробила нам подарунок: створила прекрасну клумбу на задньому дворі закладу. Це була її подяка нам.
Вона не єдина, хто прагне віддячити. Ветеран, що проходив тут реабілітацію після травми спинного мозку, зробив своїми руками садові меблі із палет, які залишилися після перевезення обладнання. Інший подарував мангал. Тепер хлопці, що лікуються тут, діляться знімками, де вони п’ють каву на свіжому повітрі чи готують шашлики.
Наші незламні
Кожен пацієнт для нас цінний, кожна історія назавжди залишається в нашій пам’яті. Разом вони складаються в історію боротьби українців за свободу, в написанні якої беремо участь і ми, лікарі. Та найулюбленіші розділи цієї книги — це історії захисників, за яких ми боремося з того моменту, коли вони потрапляють до реанімації, і… і залишаємося з ними навіть після виписки.
Це справжнє диво — бачити людину, яку привезли без свідомості, і яка сьогодні вже катається на квадроциклі чи заснувала власний бізнес. Хтось адаптував авто під свої потреби й уже на ньому поїхав додому до Харкова, не дивлячись на протез. Хтось надсилає нам фото, як на кріслі колісному вирощує виноград. Кожна така історія надихає.
Нам, медичним працівникам, надає сил прагнення пацієнта до співпраці, його віра в те, що все зміниться на краще. А головна опора самих пацієнтів — їхні близькі. Людина здатна зробити неможливе, якщо її підтримує сім’я. Саме такі люди після закінчення реабілітації продовжують відбудовувати своє життя й реалізують себе в професії, в кар’єрі, та й у сімейних стосунках вони теж успішні.
Пацієнти, від яких відмовилися
Таке трапляється: ми беремо пацієнтів, від яких відмовляються інші заклади. У нас є така історія. В цьому конкретному випадку йдеться про складну політравму — переломи, які свого часу були невдало прооперовані. Окрім некоректного оперативного втручання мало місце порушення вимог до післяопераційного періоду й реабілітації. В результаті людина потрапила до нас у кріслі колісному, у депресивному стані, повністю залежна від сторонньої допомоги.
Зараз пацієнт переміщається на милицях, працює і є цілком самостійною людиною. Через ускладнення, з якими він сюди потрапив, необхідні ще кілька етапів операцій, але перший успішний етап уже позаду. Чималу роль у цьому зіграла підтримка з боку родини — мами й сестри.
Ще один пацієнт, який прийшов до нас із неврологічного відділення, був тяжко травмований бетонною стіною, що впала на нього після вибуху. Він мав забій спинного мозку, травму хребта й парастрес нижніх кінцівок — слабкість у ногах і порушення ходьби. Зараз його стан стабілізувався, він продовжує реабілітацію.
Ви допомогли нам допомагати іншим
Пропозиція допомоги від благодійного фонду “Центр соціальних проектів майбутнього” стала для нас великою підтримкою. Представники фонду самостійно звернулися до нашого відділення, дізналися про наші потреби та з ким ми працюємо. Так і розпочалася наша співпраця, яка принесла значну користь.
Якою б сильною не була команда, ефективна робота неможлива без відповідного устаткування. Нашому пацієнту, від якого відмовилися інші, дуже пощастило, адже ми мали необхідне обладнання, щоб його реабілітація була успішною. Ми застосували два сучасних апарати, надані нам “Центром соціальних проектів майбутнього”. Перший допоміг з усуненням контрактури, тобто обмеження рухів, плечового суглобу. Другий був використаний для відновлення функцій колінного суглобу після того, як була проведена повторна збірка металоконструкції в нозі. Попередня операція зі збору уламкового перелому була невдалою, конструкція розхиталася, й наші спеціалісти виправили це. Обладнання, яке ми отримали, значно полегшило цю задачу.
Несподівана сторона роботи з обладнанням
Мабуть, хтось здивується, але сучасне обладнання сприяє не лише фізичному відновленню пацієнтів, а й стимулює їх до нових досягнень. На це є дві причини. По-перше, сам вигляд нової техніки дає людині віру в те, що це точно спрацює, і все вийде. По-друге, займатися на сучасних тренажерах набагато цікавіше, ніж по кілька сотень разів повторювати ті самі рухи без них. Однотипність викликає втому, а цікавість стимулює активність — все дуже просто.
Наші труднощі
Найбільша складність у роботі реабілітологів полягає в тому, що нас мало. На жаль, подібні заклади в Україні можна порахувати на пальцях, а кількість запитів усе зростає. Ті пацієнти, що вже пройшли реабілітацію, часто повертаються знову з новими проблемами, адже травми не проходять безслідно.
Кадри
В нашій команді зараз 80 осіб, ми чекаємо на нового працівника, та все одно гостро відчуваємо нестачу робочих рук. Кількість пацієнтів у стаціонарі завжди наближена до сотні. Сюди звертаються люди з усієї країни, створюється черга, бо ми не встигаємо прийняти всіх.
Навчання
Також Центр гостро потребує підвищення кваліфікації працівників, можливості співпраці й обміну досвідом із колегами в Україні та за кордоном. На жаль, навіть у Європі наразі мало спеціалістів, які готові консультувати й навчати наших фахівців. Ми прагнемо максимальної автономії в роботі, й за два роки навчилися проводити обстеження та процедури, задля яких раніше зверталися до інших закладів.
Обладнання
Ми почали роботу майже без обладнання. За два роки нам вдалося частково закрити цю потребу, зокрема і завдяки підтримці “Центру соціальних проектів майбутнього”.
Фонд допоміг нам із придбанням апаратів безперервного руху для плечового й колінного суглобів, яких нам дуже не вистачало. Це зробило роботу з контрактурами, обмеженнями рухів у суглобах, набагато ефективнішою. Дозволило розвантажити фахівців, щоб вони могли приділяти увагу іншим напрямкам у роботі. Ми тепер встигаємо більше за менший відрізок часу.
Наразі незакритою залишається потреба в таких самих апаратах для суглобу кисті й голіностопного суглоба, а також сенсорних панелях для роботи з дітьми, що мають когнітивні розлади.
Ми маємо окремі зали для роботи з дітьми, й стараємося організувати все так, щоб малюкам було цікаво у них займатися. Там працюють дитячі психологи, ерготерапевти, фізичні терапевти й терапевти мовлення. І саме це відділення найбільше потребує сьогодні додаткового обладнання.
Та трохи про емоції
Чи можемо ми дозволити собі емоції в роботі? Ні, емоції не повинні керувати медичним працівником.
Чи відчуваємо ми емоції, працюючи з пацієнтом? Звичайно так, адже ми живі люди! Кожен успіх, кожна поразка пацієнта — це наша особиста радість чи горе. Ми щасливі, коли вдається поставити на ноги важко пораненого. Ми сердимося, коли бачимо, як людина втрачає цінні можливості, пропускаючи прийом ліків, лінуючись робити вправи, або не міряє вчасно тиск.
Наші життя тісно переплелись. Ми ділимо з ними весь їхній шлях до відновлення й плануємо робити це й надалі.
