Війна випробовує, змушує змінюватися, ставати сильнішими й знаходити нові шляхи досягнення цілей. Один із тих, хто надихає своїм прикладом, — Олександр Колісник, лікар фізичної та реабілітаційної медицини з Вінниці.
Початок або чому саме реабілітація
З цим направленням у медицині Олександр познайомився на першому місці своєї роботи. Ще навчаючись на третьому курсі Вінницького національного медичного університету, майбутній лікар почав працювати в лікарні в стаціонарному відділенні реабілітації. На той час пацієнтами були цивільні люди, які потребували допомоги після перенесених інсультів. Ішов 2013 рік.
Робота зацікавила Олександра. Почавши за рік по тому працювати в одному з приватних медичних центрів, він прагнув удосконалювати методи, що застосовувалися на той час.
“…робота моя полягала в тому, як зараз полягає робота фізичного терапевта, хоча тоді ще не було такої спеціальності. Я почав ходити з пацієнтами, вчив їх сидіти, стояти.”
Керівництво підтримувало молодого спеціаліста в його прагненні розвиватися. Він отримав цінний досвід, спілкуючись і навчаючись у фахівців — прихильників активної доказової реабілітації. Тож рішення стати лікарем фізичної та реабілітаційної медицини не було стихійним. Все говорило про те, що така спеціалізація невдовзі має бути в Україні, а кількість пацієнтів значно зросла. Це був 2014 рік.
Реабілітація може бути простішою
Навчання на курсах та тренінгах не просто давало нові знання Олександру — це буквально надихало його, давало той заряд ентузіазму, без якого неможливе просування вперед. В Україні реабілітація на той час лише зароджувалася, а точніше була логічним продовженням радянських методів, і жодного досвіду молодий лікар не мав. Здебільшого він просто допомагав пацієнтам вставати, якщо вдасться — робити кілька кроків. При цьому пацієнт повністю спирався на лікаря, якому доводилося мало не носити того на руках.
Але повернувшись одного разу з нового тренінгу, Олександр просто попросив пацієнта встати… і той самостійно встав!
“…це показало мені, що реабілітація може бути простішою, активнішою. Вона проста, тільки потрібно зрозуміти, що і як.”
З тих пір було багато курсів, тренінгів, навчань, семінарів — як за кордоном, у Німеччині й Латвії, так і в Україні, коли до лікарні приїжджали фахівці з різних куточків світу. Тож іще до закінчення навчання з фізичної та реабілітаційної медицини Олександр мав немало знань і орієнтувався в тому, якою в цілому має бути реабілітація.
Наступна сходинка — лікар ФРМ
Закінчивши інтернатуру, Олександр почав працювати в тому ж відділенні на посаді лікаря ФРМ, намагаючись там організовувати роботу команди. Фахівців на той час катастрофічно не вистачало, майже не було фізичних терапевтів та ерготерапевтів, тож це був тяжкий період. В команду брали людей з медсестринською освітою й, навчаючи їх, навчалися й самі, адже знань на той час бракувало всім.
“Я радий, що багато людей долучилися й стали справжніми фахівцями, не маючи досвіду, не маючи спеціальності.”
Переломним моментом для лікаря став перехід з відділення №5 до відділення №1, яке сформувалося в січні 2023 року. На той час настав пік розвитку реабілітації в Україні: в навчальних закладах уже була введена спеціальність, почали з’являтися дипломовані фахівці. Людей, що займалися активною доказовою реабілітацією, стало більше.
Саме така людина, що прийшла працювати до Вінницької лікарні, запропонувала створити реабілітаційне відділення. Цю ідею підтримали колеги, й так з’явилося відділення реабілітації, де об’єдналися всі спеціалісти, які мали відношення до цього напрямку роботи.
“І кожен з нас мав ролі й робив вклад у розвиток того відділення.”
Маючи освіту лікаря ФРМ, Олександр організував роботу команди, яка складалася з молодих фахівців із мінімальним досвідом або взагалі без нього. Робота була спрямована на отримання пацієнтами максимально ефективної реабілітації з використанням усіх можливостей, які були на той час.
Згодом робота ставала все більш злагоджена, й сьогодні ця команда зросла й зміцнилася, її учасники навчають інших людей.
“Я вважаю, це був хороший досвід, це сприяло багато в чому розвитку реабілітації в Вінниці, й я радію, що долучився до того процесу.”
В Вінницьку лікарню потрапляли люди з важкими діагнозами: інсульт, розсіяний склероз, неврологічні порушення й травми нервів, військові травми, посттравматичні стресові розлади. Серед пацієнтів були й ветерани, й цивільні люди. Олександр охоче брався працювати з найважчими з них, бо для нього це означало ще більший досвід. А ще — натхнення. Бачити людину, яку привезли лежачою, й яка завдяки твоїй роботі стає самостійною, — такий результат надихає лікаря. Допомагала й підтримка керівництва лікарні й колег: Олександр із теплотою згадує час роботи в Вінницькій лікарні імені Ющенка.
“За той час, який я там провів, я сподіваюся, я і туди свій вклад зробив, і зміни, які там відбуваються, — вони тільки на краще.”
Складність розвитку напряму полягала в тому, що іноді спеціалісти й навіть пацієнти, звиклі до одних і тих самих методів роботи, важко сприймали нові напрямки. Та позитивні результати в роботі ставали найкращим доказом, і поступово опір зникав.
Допомога
Під час формування відділення №1 в Вінниці це було не реабілітаційне відділення, а просто приміщення, де потрібно було організувати все — від ліжка пацієнта до обладнання, — згадує Олександр. Дуже цінною стала допомога багатьох фондів та громадських організацій. Допомога надавалася в різних формах: волонтери приносили одяг, допоміжні засоби й смаколики для хлопців, і це була велика підтримка.
“Центр соціальних проектів майбутнього” допоміг із реабілітаційним обладнанням та з навчанням. Команда отримала цінні знання й змістовний курс по ЕНМГ для відділення, що теж сильно покращило його роботу з реабілітації.
Нове місце — нові можливості
Олександр отримав величезний досвід, працюючи в Вінницькій лікарні, і настав час застосувати його в іншому місці — в столиці. В жовтні 2024 року молодому лікарю запропонували очолити реабілітаційне відділення в Київській міській клінічній лікарні.
Це було непросто — вийти з зони комфорту, змінити не лише місце роботи, а й місце проживання. Покинути місто, в якому прожив 15 років, перевезти до Києва всю сім’ю. Це був черговий виклик від життя, й Олександр його прийняв. Лікар дуже зацікавлений у розвитку реабілітації в Україні, йому подобається навчати людей, тож на новому місці він теж не марнує часу.
Клінічна лікарня в Києві
Лікарня, в якій уже третій місяць працює Олександр, спеціалізується на лікуванні термічних уражень, тобто опіків. Сюди привозять пацієнтів з опіками тіла від 50% до 90%, і таких закладів у нашій країні небагато. Відновлення відбувається дуже складно й повільно, що у свою чергу затруднює й реабілітацію.
Першим впровадженням, з якого команда під керівництвом Олександра почала роботу, стало введення реабілітаційних заходів від самого початку лікування.
Відділення реабілітації функціонує майже 2 роки, і команда, що в ньому працює, досить молода. В неї входять лікарі ФРМ, фізичні терапевти, ерготерапевти, асистент, психолог, логопед. Тепер, щоб реабілітація розпочалася, не треба чекати, коли пацієнта переведуть до відділення: реабілітація починається з гострого періоду, в реанімації.
“ …відділення має велику перспективу, й від того, наскільки якісно йде реабілітація в гострому періоді і в післягострому, залежить подальше функціонування людини. Тому роботи — непочатий край.”
Тож уже в реанімаційному відділенні нарівні з хірургами й анестезіологами працює реабілітаційна команда, допомагаючи людям відновлювати навички руху й сидіння. Деякі вже в цей період починають ходити.
В лікарні приймають не лише пацієнтів післяопікової травми, але й з іншими захворюваннями — неврологічні порушення, інсульти, мінно-вибухові ураження. Багато хто має супутні посттравматичні стресові розлади — проблеми зі сном, з емоціями. Тому в лікарні велика увага приділяється й психологічному стану як пацієнтів, так і самих лікарів та персоналу. Періодично фахівці відвідують тренінги, що проводяться в цій та інших лікарнях.
Олександр зауважує, що проблема зараз стоїть уже не так гостро, як це було в перші місяці повномасштабної війни.
“Зараз це набагато простіше, ніж це було в березні 24 року, коли ми отримували перших поранених і не знали, як до них підступитися й чого очікувати. Зараз це набагато простіше. Воно звикається, хоча від того не легше.”
Можливості й потреби відділення
Приміщення реабілітаційного відділення в Київській клінічній лікарні обладнане відповідно до державних вимог: тут є палати й зали з необхідним обладнанням. Але команда прагне надавати максимально якісні послуги пацієнтам, і для цього потрібно провести дуже велику роботу як у плані оснащення, так і стосовно навчання команди.
Наразі приміщення потребує ремонту; матеріально-технічне оснащення й реабілітаційне обладнання необхідно поповнювати. До нагальних потреб входить компресійний одяг, термопластик для ортезування, реабілітаційне обладнання — тренажери, гантелі, гумки, допоміжні засоби реабілітації.
Дуже важливим є пристосування приміщень до потреб людей з обмеженими можливостями. Звісно, капітальний ремонт під час війни просто неможливий, але Олександр має декілька ідей, які не коштуватимуть багато. Наприклад, кнопка біля ліжка для виклику медсестри або вдосконалення приміщення туалету, щоб людині на кріслі колісному було більш зручно ним користуватися.
Реабілітація очами фахівця
Олександр впевнений, що на сьогодні реабілітація в Україні набуває стрімкого розвитку. В ній відбуваються кардинальні зміни, і ці зміни є правильними. Реабілітація від пасивної пострадянської стадії переходить до активної сучасної.
Досвід, який ми здобуваємо зараз під час надання допомоги нашим пораненим, є безцінним, і з часом цей досвід перейматимуить у нас, і тому зараз потрібно максимально якісно й ефективно надавати допомогу.
Тому фахівці не припиняють навчатися, адже досвід, який уже мають фізичні терапевти й ерготерапевти, необхідно вдосконалювати. Відділення потребує навчання лікарів ФРМ, електронейроміографії, менеджменту спастичності тощо.
Тричі на тиждень до відділення приїздить спеціаліст із Червоного Хреста, в якого українська команда переймає досвід. Зміни в стані пацієнтів, темпи переведення на наступні етапи видно неозброєним оком.
“Для мене особисто опікова травма — це нова спеціальність. Я не працював до цього з опіками. Можливо, було кілька пацієнтів із супутніми опіками. І так само я навчаюся зараз із нашими фахівцями.”
Вік багатьох членів команди, — 20-25 років, і їх робочий запал та енергія надихають старших колег. Вони готові працювати, вчитися, шукати шляхи та пробувати щось нове — й це чудово. Фахівці разом розглядають складні випадки, радяться, як покращити роботу чи що змінити в ній. Кожен має свій, хоча б невеликий, досвід, але, як стверджує Олександр, — всім є куди рости, чому вчитися, і потреба в навчанні є завжди.
До лікарні приїжджають спеціалісти, щоб поділитися знаннями, але необхідним залишається й стажування з виїздом до інших медичних закладів.
Новий завідувач прагне, щоб усе, що відбувається у відділенні, відповідало світовим стандартам, щоб застосовувалися найкращі практики.
_______________________________
Реабілітація в Україні стрімко розвивається. Все більше молодих фахівців долучаються до цієї сфери, а медична спільнота щодня стає сильнішою, долаючи виклики та відкриваючи нові горизонти. Однак значна частина цього прогресу все ще залежить від відданості та ініціативності окремих людей.
Для того, щоб ці зусилля були успішними і мали подальший розвиток, необхідно надавати сталу підтримку. Це включає доступ до сучасних ресурсів, організацію навчання, створення можливостей для професійного розвитку. Наша організація спрямовує свої зусилля на зміцнення партнерств, розширення свого потенціалу та впровадження інноваційних методів для покращення реабілітаційних послуг по всій Україні. Ця робота є надзвичайно важливою для відновлення здоров’я та фізичних можливостей постраждалих від війни, що сприятиме відновленню та майбутній стійкості України.
