Кажуть, щоб зрозуміти когось, треба взути його чоботи й пройти його дорогами.
Історія Дмитра Ковтуна, захисника з Харківщини, вражає і змушує замислитись.
Я назвався “Ніхто”…
Я не збирався пов’язувати своє життя з військовою службою й на воєнній справі взагалі не розумівся. Тож, коли подався у добровольці, позивний Ніхто був для мене саме те. Так я й назвався — Ніхто.
Я взагалі ніколи не будував далеких планів. Після дев’ятого класу вступив до ліцею, де опанував одразу кілька професій — майстра з ремонту автомобілів та електрогазозварника. А потім я вирішив вступити до інституту на археологічний факультет. На заняттях з підготовки до вступних іспитів я познайомився з майбутньою дружиною. Тоді я про це не здогадувався, мені знадобився час, щоб це зрозуміти, але те навчання замість диплому подарувало мені Сашу.
Я вступив до інституту у 2013, і вже наприкінці року почався Майдан. У лютому 2014 я з друзями взяв участь у відстоюванні Харкова. Тож до навчання я вже не повернувся.
Ті самі перші дні
Всі мої друзі з 2014 року були в АТО. Саме звідти одного разу зателефонував приятель, щоб попередити про початок повномасштабної війни. Він сказав, щоб я був готовий до того й приїжджав, якщо вирішу…
Я не дуже йому вірив, як і більшість людей. А до війни залишалося рівно три тижні.
Прокинувшись під гуркіт обстрілів, я перш за все облаштував для мами підвал, щоб вона могла там укритися. Сам поїхав до військкомату, до якого міг дістатися. А дістатися я міг лише до Солоницівки або Пересічного — це селища в області. Харків уже був для мене недосяжний, бо я не мав своєї машини.
Маму втішало те, що в мене був білий квиток. “Максимум, що я робитиму, — це буду чистити картоплю на кухні,” — заспокоював я її. Я не став говорити, як жорстоко обстрілюють Харків, і що кожна ракета — це загибель семи людей. І що захисників катастрофічно не вистачає, і що я не можу залишатися осторонь…
Поранення
Як усе сталося, я цілком не пам’ятаю. День через день я прокидаюся й заново переживаю вибух: вшшшух!!! — і поодинці складаються якісь елементи в пам’яті, неначе пазли.
В той день я знайшов собі місце в бліндажі, щоб перепочити. Як мені тоді здалося, досить безпечне місце. А головне — там було тепліше, ніж деінде. Я був страшенно стомлений.
Неподалік сидів мій побратим Хаїм. Запам’яталися його ноги, які він витягнув, відпочиваючи. Коли по бліндажу прилетіло, ті ноги вщент були побиті уламками. Уламками посічене було й усе тіло нашого старшого з позивним Шнур. Він саме зайшов поглянути, як у нас справи. 20 уламків пробили руки, ноги, живіт, легені…
Я про це дізнався пізніше, бо отримав сильний удар в голову й мало що пам’ятаю. Хлопці кажуть, я не втратив свідомість одразу. Сам дійшов до евакуаційної машини.
Коли мені це розповідали, пам’ять потроху підкидала спогади. Не події, а лише пекельний біль. Біль, від якого хочеться померти. Поранення в голову не можна порівняти з жодним іншим болем: руки, ноги — то я все пережив. Це було інше. Біль, що поглинає все твоє єство.
Госпіталь
Хлопці спочатку думали, що в мене проста контузія, адже я сам ходив після поранення. Та це був не я, це був адреналін, що все ще керував мною, вируючи в крові. Дорогою я став втрачати свідомість і позеленів. Мене винесли з автівки й поклали на сніг, щоб привести до тями. В лікарні найближчого населеного пункту мені щось вкололи, і я заснув. Опритомнів аж за місяць, три тижні провівши в комі.
Багато хто питає, а що там, по той бік? Для мене це було схоже на ті фільми, де людина йде по коридору й потрапляє в різні ситуації з минулого життя. Так і я.
Повернення
Коли прокинувся, то одразу побачив Сашу, маму й брата. Повернення було тяжким. Весь час думав, що зі мною і який я тепер. Мама заспокоювала, як могла: “Тобі ніжки трохи підлікують — і випишуть.” Та до “лікування ніжок” ще було далеко. В мене була атрофія до самого низу, я навіть банан не міг самостійно відкусити. Найдужче постраждала ліва сторона, вона була повністю паралізована, включаючи руки.
Я кричав, я просив відвезти мене додому. Я ні у що вже не вірив.
Реабілітація
Однак потроху чутливість поверталася до мене. Напади люті теж поступово зникли, а я радів кожній маленькій перемозі. Спочатку стала працювати рука, і я зміг користуватися телефоном. Потім почала відновлюватися ліва сторона.
Я знаю, що попереду довгий шлях. На сьогодні пройшло півтора року з моменту поранення, ми вже півроку як одружилися з Сашею, а реабілітація все ще триває й триватиме довго.
Я був поранений у лютому 2023 року, а 2 квітня в київському реабілітаційному центрі спробував стати на ноги й одразу впав. Я вставав і падав — і так багато разів.
З лікарем-реабілітологом Катериною Олександрівною я познайомився 7 квітня. Мене до неї вивезли в кріслі колісному. Щоб я міг пройти самостійно з милицями коридором, мені знадобилося біля двох місяців напружених тренувань. Спочатку це було просто почергове піднімання ніг, потім — те саме з вантажем, на спеціальному апараті. Різних приладів і тренажерів взагалі було багато, без них реабілітація не просувалась би так скоро. Були велотренажери й бігові доріжки, на них я робив перші кроки.
Пізніше медбрат вивозив мене на Алею Лип, і я там спробував ходити самостійно. Мені дуже подобається Алея Лип. Спочатку успіхи були невеликі — всього 5 метрів. Далі — 10 метрів, і ось уже кілометр.
Робота зі спеціалістами
У квітні на реабілітації я пройшов курс акупунктури — це коли колять голками в певні точки. На четвертому прийомі лікар сказав: до тебе повернеться пам’ять, зір і слух. Я подумав тоді: “Ну й брехло…”.
Я не вірив у щасливий кінець. Але це таки сталося. Якось я просто сів у ліжку, відчувши, як через мене пробіг наче електричний струм. І спогади нахлинули. Багато-багато спогадів. Це дивне відчуття — дізнатися, що ти маєш спогади, і що їх багато.
Між тим, біль був постійно поруч. Боліла спина, тазова частина — неначе хтось вкручував у мене саморізи. Біль примушував мене лаятись, і я лаявся, як сапожник. Але я поставив собі за ціль стати на ноги, й чесно виконував усе, що говорили тренери.
Мені подобалася та увага, що мені її приділяли. Заняття з реабілітації починалися з самого ранку, і зі мною працювали одразу троє або навіть четверо спеціалістів. В жодному іншому центрі мені не приділяли стільки уваги.
Але і результат теж можете оцінити: я потрапив сюди практично лежачим, у кріслі колісному. Зараз я живу повноцінним життям, їжджу за кермом, на велосипеді.
Реабілітаційний центр для паралімпійців
До спортивного центру для паралімпійців у Сянках я приїхав на п’ятий місяць своєї реабілітації. Там я займався два місяці і в результаті вже міг підтягнутися і 8 разів піднятися на брусах. Моєю наступною метою стала участь у кросфіті на честь загиблого захисника, та тренер сказав мені, що на такі навантаження я буду спроможний не раніше наступного року.
Я пробув у центрі два місяці, і тут мій стан продовжував покращуватися.
Що було далі
Та все зійшло нанівець, коли я потрапив до Харкова на ВЛК. Я не мав змоги щодня самостійно відвідувати лікарів, стояти в чергах, тож для проходження комісії мене поклали до лікарні, де я провів місяць.
За цей місяць я втратив усі навички, які мав. Я набрав зайвої ваги, бо ніхто зі мною не займався — я попросту лежав у ліжку.
Мене продовжували мучити болі, і я знову опинився в лікарні вже на лікуванні в неврології. Після двох місяців лікування мені стало трохи краще, але це не можна назвати реабілітацією — це був здебільшого електрофорез, без спеціальних вправ.
У вересні мене списали, і до самого нового року я їздив на заняття до реабілітолога в Харкові. Мені пощастило знайти лікаря в обласній лікарні, що працювала з ветеранами безкоштовно, бо на той момент я вже не мав нічого. Крім того, тричі на тиждень я їздив на масаж. В мене були серйозні проблеми з кровопостачанням у ногах, зараз уже краще.
Позивний – Спортик
Гумор мене підтримує в житті, без нього я пропав би. Наприклад, мені було важко усвідомлювати, що маю поранення в голову. Я довго не міг сам голитися, тож це робила дружина. Одружилися ми, до речі, вже після мого поранення. Певно, мені, як багатьом чоловікам, потрібен був гарний копняк, щоб зрозуміти щось важливе. І такого копняка дала мені війна.
Після всього, що трапилося зі мною, я розумів: мене чекають довгі години й дні на спортивному майданчику, бо відновлення саме собою не приходить. “Все, вирішено! Мій новий позивний — Спортик!” — оголосив я. Дехто так досі мене називає.
Мрії мої…
В мене багато мрій, та я не розповідаю про них нікому. Але головною можу поділитися: Я ХОЧУ, ЩОБ НЕ БУЛО ВІЙНИ. Щоб повернулися живими всі мої друзі, щоб ми жили мирним життям. Я встиг побувати на цьому світі й на тому, і мені боляче усвідомлювати, що в 21 столітті люди вбивають один одного.
Дмитро Ковтун був пацієнтом Ужгородського центру нейрохірургії та неврології, з яким ми тісно співпрацюємо з 2022 року. За цей ми передали Центру 11 медичних та реабілітаційних апаратів на загальну суму 5,6 мільйонів гривень і організували навчання для 15 лікарів.
Завдяки професійній допомозі фахівців центру Дмитро успішно пройшов курс лікування та реабілітації після отриманих травм.
Сьогодні Дмитро активно волонтерить, водить автомобіль, з радістю проводить час із родиною, дружиною Сашею і його життя наповнене позитивом та новими можливостями. Його історія — це приклад сили духу, що надихає всіх навколо.
Більше про нашу співпрацю з Центром можна прочитати тут.
